Дипломная по исследованию цветообозначений

Тема: «Особливості функціонування слів та означення кольору у творах Дмитра Павличка та Миколи Вінграновського»

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ ГРУПИ КОЛЬОРУ……………………..6

1.1. Феномен кольору та його відображення в мові………………………………6

1.2. Лексико-тематична парадигма кольоролексем……………………………….8

1.3. Прагматичне значення кольоролексем в українській мові та культурі…..10

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОГО МОВЛЕННЯ ТА ОЗНАЧЕННЯ КОЛЬОРУ У ТВОРАХ ДМИТРА ПАВЛИЧКА…..………………………………….15

2.1. Асоціативні та образні уявлення в українському поетичному мовленні поезій Д. Павличка. Колористична лексика…………………………………………..15

2.2. Фразеологія поетичних творів Д. Павличка………………………………..22

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОГО МОВЛЕННЯ ТА ОЗНАЧЕННЯ КОЛЬОРУ У ТВОРАХ М. ВІНГРАНОВСЬКОГО……………………………………29

3.1. Особливості художньої мови творів М. Вінграновського…………………29

3.2. Колористична парадигма творів М. Вінграновського……………………..36

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..46

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………48

СПИСОК ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ…………………………………51

ДОДАТОК………………………………………………………………………….53

ВСТУП

З кожним періодом розвитку мови пов’язані певні зміни семантики слова, тому таким важливим є вивчення семантичної структури слова та лексико-семантичних процесів, оскільки лексико-семантичний рівень мови є найбільш чутливим до усіх зрушень у соціумі та мовній свідомості її носіїв. Дослідження семантики слова – актуальна проблема сучасної лінгвістики.

Особливий вид літературної творчості складає поетичне мистецтво – це насамперед форма пізнання зовнішнього світу, осмислення його закономірностей. Разом із тим – це й самопізнання, глибоке внутрішнє освоєння життя, його одухотворення. У художньому тексті, зокрема поетичному тексті слова набувають особливого значення. Таке значення може бути зрозумілим лише в контексті всього твору або навіть всієї творчості автора. Іноді специфічне значення слова спостерігається у творчості художників, які належать до одного літературного напряму. Воно може вирости до символа, з ним можуть бути пов’язані надзвичайні, характерні тільки для цього часу, людини чи групи людей асоціації. Семантичну структуру слова можна уявити як ядро, що виражає основний смисл, який закріпився за цією одиницею мови, і додаткові, конотативні нашарування, що являють собою стилістичне забарвлення, а також певні асоціації, які слово викликає у носіїв мови. В процесі мовлення експресивні забарвлення та асоціативні зв’язки найчастіше можуть змінюватися.

Окремий пласт лексики в поетичній творчості складать кольороназви. У сучасній українській мові колірна характеристика предметів та явищ дійсності здійснюється через розгалужену, якісно і кількісно розвинену лексико-семантичну групу – систему кольоропозначень. Кольоропозначення як окрема група словника мови – відкрита система, яка характеризується історичною стійкістю, відзначається різноманітністю словотвірної структури лексем, має містку семантичну структуру, зумовлену, з одного боку, багатством хроматичної гамии об’єктивної дійсності, з іншого – соціокультурною сутністю кольору, що втілюється в його експресивній, асоціативній та символічній значущості.

Колір – одна з прикметних ознак ідіостилю письменника. У кожного автора існує своя шкала кольорів і є улюблений колір, який домінує у творчості. Колір – це усвідомлений, ретельно продуманий прийом, який допомагає художникові слова відобразити свої думки і відчуття. Збагнути своєрідність його творчої лабораторії, індивідуальних рис авторського бачення. Зрозуміло, що в кожного митця своє вміння використовувати кольори, своє осмислення цієї проблеми [7, с, 4].

Останніми роками спостерігається особливе зацікавлення з боку літературознавців вивченням особливостей функціонування слів та кольороназв в українській літературі. У зв’язку з цим інтерес для дослідження представляє творчість Д. Павличка та М. Вінграновського, а відтак і наявність широкого діапазону рецепції та оцінок їх  поезії, що зумовило актуальність даного дослідження. Різні ас­пекти дослідження творчості Д. Павличка представлено в працях таких науковців як Л.П. Бойко [6], Л. Войцешук [8], М.М. Ільницький [14], В.І. Танцюра [32], Л, Таран [33], О.О. Тєлєжкіна [34] та ін. Дослідження творчості М. Вінграновського репрезенто­вано в критичних працях таких науковців як: Л.К. Гливінська [11; 12], Л.С. Мініч [24], В. Моренець [25; 26], В.І. Танцюра [32], Т. Салига [28], Л. Фоміна [40] та ін., які обсервують образні концепти в його семіосфері та актуалізацію ним різних культурних контекстів, з’ясовують проблеми просторової ор­ганізації лірики тощо.

Темою даної бакалаврської роботи є «Особливості функціонування слів та означення кольору у творах Дмитра Павличка та Миколи Вінграновського».

Метою даної роботи є дослідження особливостей функціонування слів та, зокрема, кольороназв на матеріалі творчості Дмитра Павличка та Миколи Вінграновського.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

  1. Дослідити літературні джерела та систематизувати знання щодо феномену кольору та його відображення в мові.
  2. Розкрити особливості лексико-тематичної парадигми кольоролексем.
  3. Дослідити прагматичне значення кольоролексем в українській мові та культурі.
  4. Дослідити асоціативні та образні уявлення в українському поетичному мовленні поезій Д. Павличка та особливості вживання колористичної лексики.
  5. Дослідити особливості фразеології поетичних творів Д. Павличка.
  6. Висвітлити особливості художньої мови творів М. Вінграновського.
  7. Розкрити специфіку колористичої парадигми творів М. Вінграновського.

Предметом дослідження є особливості функціонування слів та, зокрема, кольороназв.

Об’єктом дослідження виступають поетичні твори Дмитра Павличка та Миколи Вінграновського.

Вибір методів та прийомів дослідження пов’язаний зі специфікою об’єкта дослідження та конкретними завданнями, що обумовлюються темою дослідження. З цією метою в першому розділі роботи використовується метод вивчення попереднього теоретичного і практичного досвіду, аналіз літературних джерел з теми дослідження, в другому та третьому розділах роботи використовується метод спостереження, порівняння, зіставлення, аналізу та ін.

Наукова новизна роботи полягає у всебічному дослідженні особливостей функціонування слів та, зокрема, кольороназв на матеріалі творчості Дмитра Павличка та Миколи Вінграновського, що не виступало темою окремого дослідження.

Теоретична значущість дослідження пояснюється тим, що в ньому всебічно розкривається поняття «кольору» та особливостей функціонування слів та колористичної лексики у мові, вирішуються важливі проблеми передачі означеної лексики в поетичній мові.

Практичне застосування результати дослідження знайдуть у розробці семінарів та лекцій з літератури, методики навчання української мови і літератури, при написанні курсових і дипломних робіт, розробці навчальних посібників для студентів. Отримані дані можуть бути використані при підготовці учбово-методичних матеріалів та укладанні посібників з різних навчальних предметів.

Структура роботи: робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, списку ілюстративних джерел.

РОЗДІЛ 1. ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ ГРУПИ КОЛЬОРУ

1.1. Феномен кольору та його відображення в мові

Феномен кольору цікавив людство з давніх давен. Люди намагалися пояснити це явище, з’ясувати його дію на мозок та психіку. Спроби розробити теорію кольору сягають ще часів Платона. Колір є психологічним, емоційним, культурним аспектом, і за його допомогою в художній літературі передається емоційний стан людини, її позитивні та негативні риси характеру, різні соціальні та культурні явища, а також менталітет того чи іншого народу.

Колір – об’єкт вивчення багатьох дисциплін, іноді дуже далеких від лінгвістики: психофізики, психофізіології, психології сприйняття, оптики, анатомії ока, колориметрії, світлотехніки, теорії фотографії, поліграфії, хімії барвників тощо. Вже цей перелік знаменує практичну значимість проблематики, пов’язаної з кольором, що зростає з появою нових засобів його відтворення і нових способів використання [31]. Колір вважається психологічно-емоційно-культурним явищем, за допомогою якого передається емоційний та ментальний стан людини, її риси характеру, соціальні та культурні аспекти життя народу.
Широкими були не тільки області застосування кольору, а й наукові його дослідження. Завдяки цьому нам відомо багато про колір з фізики та оптики, а також фізіології і теорії сприйняття. Тому не випадково, що при вивченні кольору в лінгвістиці вчені звертаються до понять і термінів, запозичених з інших наук (наприклад, колірна гама, колірний спектр або континуум, фокусні точки, контрастність, насиченість).

При дослідженні кольороназв у мовознавстві вчені обов’язково повинні спиратися на відомості про феномен кольору, отримані з суміжних дисциплін, а також дані про його джерела, його поширення і значення в тих чи інших галузях культури, мистецтва і промисловості, про особливості використання колірних характеристик різних об’єктів у різних сферах людського буття.
Особливістю групи слів на позначення кольору є те, що на відміну від інших об’єднань слів, вони мають безпосереднє співвідношення з екстралінгвістичної реальністю – колірним спектром [31].

Якщо розглядати колір з точки зору фізичного підходу, то прийнято виділяти три основні кольори – жовтий, синій і червоний. Вони являють собою найпростіші неподільні кольори і теоретично можуть, з одного боку, складати всі інші кольори в природі, але, з іншого боку, можуть при змішуванні у певній пропорції давати безбарвність, тобто сірий колір.

Кольори з погляду їхньої фізичної природи поділяються на ахроматичні, або безбарвні (чорний, білий, сірий) та хроматичні, або зафарбовані (червоний, жовтий, оранжевий, зелений, синій, голубий, фіолетовий). Ахроматичні кольори різняться ступенем світлості, хроматичні – світлістю, насиченістю і тоном.

Психологія тлумачить кольорові відчуття як одну із специфічних реакцій ока та мозку на кольорові частотні коливання. Кольорові моделі, які створюють права та ліва півкуля мозку, не збігаються: 1) права півкуля від природи орієнтована та довгохвильову частину спектра (червоний) та видає кольорову картину, пов’язану з чуттєвим сприйняттям; 2) ліва півкуля орієнтована на середньохвильову частину спектра (синій) та видає кольорову картину, пов’язану з понятійним комплексом. У цьому полягає парадокс кольору: колір містить в собі можливості логічного та чуттєво-образного шляхів пізнання світу [31]. Ця характеристика кольорів важлива для розуміння семантики кольороназв у мові, оскільки колір тоді можна розглядати як перехід невербального (чуттєво-образного) мислення на рівень вербального, словесного. Окрім цього, колір пов’язаний з емоціями людини. Кожен колір має своє місце в кольоровому просторі людини, і кожен колір викликає чітко визначені емоції.

Колір відіграє важливу роль у становленні й розвитку культури. Вже на ранніх стадіях формування первісного суспільства він був засобом виділення і позначення найважливіших галузей людського досвіду, допомагає орієнтуватися в просторі й часі, є ефективним засобом регулювання відносин між людиною і предметним світом, між світом людей і світом релігійно-магічних та природних сил.
Поняття про кольори знаходять відображення у словесних одиницях мови – у колоративах (кольороназвах, кольоролексемах, іменах кольору, хроматизмах, колірних прикметниках).

Лінгвістичне осмислення мовної картини кольору базується на виявленні їх словесного багатства і розкритті їхньої внутрішньої форми, пізнанні різних семантичних перетворень і символізації, властивої для певного етносу [31].

Проблема кольоропозначення залишається актуальною в сучасній лінгвістиці. Існує безліч різних підходів до дослідження найменувань кольору. Так, останні вивчалися за допомогою порівняльно-історичного, описового, синхронно-порівняльного методів і методу математичної лінгвістики. Об’єктами дослідження в області колоронімів є їх стилістичні функції, формування нових значень слів і словосполучень на основі колірних визначень, символіка кольору, системні відносини між лексичними одиницями кольору, способи вираження відтінків кольору в окремих мовах, переклад імен кольору з однієї мови на іншу. Також у сучасній лінгвістичній літературі велика увага приділяється аналізу особливостей вживання кольоропозначень в художніх текстах (у семасіологічному плані, з точки зору їх частотності та функціонування) і проблемам, пов’язаним зі специфікою окремих кольороназв (їх етимології, семантиці і тощо.).
Багатство барв навколишнього світу своєрідно відображається в мові. Але не в усіх мовах існує однакова кількість назв на позначення кольору. Навіть деякі основні кольори спектра не завжди мають окремі назви.

1.2. Лексико-тематична парадигма кольоролексем

Лексико-тематична парадигма кольоролексем широка та спектрально багата. До неї входять як лексеми на позначення власне кольору, так і образно-стилістичні одиниці, що позначають асоціативну колірну ознаку [31].

За спостереженнями вчених, із розвитком і збагаченням людського досвіду відбувався розвиток і збагачення системи кольороназв. Можна назвати різні джерела її поповнення. В історії світової культури можна виділити кілька періодів, коли накопичення кольоропозначень відбувалося найбільш активно. Особливе місце займає при цьому період науково-технічної революції і подальшого розвитку промисловості, зокрема, ткацької і фарбувальної, коли створювалися безліч нових відтінків кольору невідомих і неможливих до того моменту, що, як результат, спричинило збагачення колірної термінології.

Починаючи з XVI століття, активним джерелом розвитку кольоролексем стала література, особливо поезія, де створення різних поетичних образів вимагало нових найменувань, у тому числі і колірних. У ході подальшого розвитку художньої мови поступово збільшувалось багатство кольорових виразів, що позначають різні нюанси одного і того ж кольору. «Якщо уявити сам розвиток колоризму в літературі у вигляді графіка, то крива виявляється хвилеподібної, з великими падіннями і підйомами, та все ж неухильно прагне вгору; причому вищими точками підйому цієї кривої є епоха романтизму і особливо кінець XIX століття і початок XX століть» [31]. Таким чином, досягнення в різних галузях діяльності людини у зазначений період відбилися в кількісному і якісному складі колоративної лексики різних мов.

Одним із джерел збагачення української колоративної лексики є літературні запозичення з деяких мов. Відомо, що французька мова XVII століття «забезпечила» багато європейських мов словами культурного шару, що включають і терміни-кольори. Інша хвиля запозичень сталася наприкінці XIX століття у зв’язку з впливом французької моди на Європу; справила вплив на цей процес і торгівля зі Сходом, в результаті якої були запозичені імена кольору, утворені від назв масті коней. Так, наприклад, з тюркської мови в українську прийшли такі кольороназви, як чалий, чагравий, каур, з іранської – бурий, з монгольської – халюний [31].

Аспекти дослідження кольору у парадигмі мовознавчих наук різноманітні, але одним з найцікавіших є дослідження походження назв кольорів. Мовознавці (М. Чикало, В. Горобець та інші) стверджують, що українські пам’ятки писемності дуже нерівномірно засвідчують назви кольорів, оскільки їх використання зумовлене жанрово-стильовою специфікою літератури. Найчастіше вербальна колористика зустрічається у ділових документах: заяви про пограбування, перелік речей у заповітах тощо; багаті на колоративи також лікарські та господарські порадники, автори яких детально описували вигляд рослин чи інших складників рецептів; з погляду колористики вирізнялася література конфесійного характеру, оскільки особливості стилю вимагали небуденної лексики; рідше колористична лексика зустрічається у літописах, переважно лише для описів побутових реалій та природи.

Найдавнішими є назви кольору, що втратили свою внутрішню форму. Білий, жовтий, зелений, сірий, чорний – це так звані первинні назви, які є спільним надбанням слов’янських мов і сягають корінням аж у праслов’янський мовний ґрунт. Давніми щодо походження є також назви рудий, синій, червоний, блакитний.

Умотивовані назви кольорів – це слова пізнішого походження, що не втратили семантичних зв’язків з базовим словом і можуть легко замінюватися у певній мовній ситуації відповідними іменниковими порівняльними зворотами, наприклад: васильковий, тобто кольору суцвіття васильків [31].

Мова є дзеркалом культури, в ній відображається не лише реальний світ, який оточує людину, але і суспільна свідомість народу, національний характер, стиль життя, традиції, звичаї, світогляд, частиною якого, як одна із найдавніших лексичних систем, є колористика.

1.3. Прагматичне значення кольоролексем в українській мові та культурі

Користуючись структурним способом, тобто на основі структурних моделей вільних словосполучень, у яких дані елементи можуть зустрічатись, ми виділимо семантичне поле кольороназв. Семантичний зміст слова не є незалежним, він обумовлений тими відношеннями, які складаються у сфері протиставлень даного слова іншим словам того ж поля.

Назви кольорів – прикметники, які виявляють своє значення тільки у сполученні з певними семантичними групами іменників, що мають конкретне значення. Наприклад: багрове лице, біле плаття, блакитні очі, синє море, зелена вода.

Назви кольорів можуть сполучатись тільки з деякими групами іменників, виявляючи при цьому своє пряме (колірне) або переносне значення. Найтиповішими контекстами для аналізованих назв є такі семантичні групи іменників: іменники на означення візуальних сприймань (колір, барва, масть, світло, промінь, виблиск, зблиски, переблиски, відсвіти, відтінок, переливи); іменники-назви різних предметів побуту (вбрання, взуття, постіль, меблі, будівлі, посуд і ін.); іменники, що позначають волосяний покров людей (чуб, волосся, кучері, брови, коси, вуса, борода); іменники, що позначають частини тіла і шкіру людей (щоки, обличчя, груди, плечі, руки, чоло, ніздрі, жили, пальці, повіки, живіт, шия, лоб, ніс, зуби, губи) та ін.

Асоціативне поле їх надзвичайно велике, вони сполучаються з іменниками найрізноманітніших лексико-семантичних груп. Ці кольороназви вживаються для характеристики будь-якого предмета чи явища даного кольору, а також набувають похідних, переносних значень.

Білий колір – у прямому значенні білими називають тіла, які відбивають світлові промені, не поглинаючи їх. Крім значення білий, це слово вживається із значенням світлий, що наближається за кольором до білого. Наприклад: біле вино, білий хліб, білий мед, білий віск, біла нафта і ін.

Протилежністю білого кольору є чорний, в прямому своєму значенні вказує на відсутність світла. Чорному кольору характерна властивість не відбивати, а притягувати промені світла. Як і білий, він відноситься до ахроматичних кольорів. Слова білий і чорний в нашій мові розповсюджені більше, ніж кольороназви, бо ахроматичний зір розвинений в більшій мірі через його більшу необхідність.

Слово чорний, крім значення кольору сажі, вугілля, може мати значення темний. Наприклад: чорний хліб, чорне обличчя, чорні діти (загорілі) та ін.

Слова білий і чорний можуть набувати переносних, додаткових значень, пов’язаних з народною символікою кольорів, де біле сприймається як світле, радісне, а чорне – недобре, важке, зловісне, похмуре, морально занепале – символ нещастя.

Вживання назв кольорів у переносному значенні має психо-фізиологічну основу, пов’язану з реальним фізіологічним впливом світла і кольору на психічні відчуття, які ними викликаються, а потім ті враження і характеристики переносяться на предмети, що не підлягають чуттєвому сприйманню. Наприклад: біла радість, білі сни, білий день, білий ранок; чорний гріх, чорні думи, чорні згадки, чорна жура, чорні мрії, чорна нудьга, чорна печаль, чорне почуття, чорний регіт, чорні сни, чорна тривога, чорна хвороба, чорна неміч та ін.

Назва кольору сірий, що означає ахроматичний колір, сполучається з тими ж лексико-семантичними групами іменників, що й назви білий і чорний, крім іменників губи і зуби. Сполучаючись з іменниками-назвами конкретних явищ і предметів дійсності, ця назва має колірне значення. Наприклад: сіре плаття, сірі дерева, сіре небо, сірий будинок, сірий дим та ін. Назва кольору сірий може набувати вивідних значень: безбарвний, нецікавий, буденний, наприклад: сіра людина, сірі будні, сіре життя, сірі думки, хмарний, наприклад: сірий день, сірий ранок, безпросвітний, важкий, наприклад: сіра нужда, сіра печаль, сіра туга та ін.

З усіх назв хроматичних кольорів найцікавіший за значенням є червоний. Насиченість, тобто ступінь помітності колірного тону в червоному дуже велика. Червоний колір – дуже помітний при сприйманні предметів, звідси у мові величезна сполучуваність цього слова з найрізноманітнішими іменниками.

У сполученні з іменниками-назвами візуальних сприймань, предметів побуту, назвами частин тіла людини, явищ природи, просторових понять, рослин, тварин, речовин, страв, назв людей слово червоний виступає у прямому номінативному значенні. Наприклад: червоне світло, червоний вогонь, червона хустка, червоні уста, червоне вино та ін. У сполученні з іменниками-назвами рослин, які в стадії стиглості набирають червоного забарвлення слово червоний поєднує колірне значення із значенням світлий, наприклад: червоні помідори; червоні суниці; червона малина та ін. Назва червоний може розвивати номінативно вивідне значення, пов’язане з символікою кольору «революційний», наприклад: червоні козаки, червоні думи, червона сторожкість та ін. Ця назва розвинула також значення святковий, наприклад: червоний куток та ін.

Своєрідною є семантична структура слова зелений. Воно може мати колірне значення і переносне недосвідчений, молодий, наприклад: зелені юнаки, зелені вчителі, зелений коваль, зелений розум та ін. У сполученні з іменниками-назвами рослин має значення неспілий, недозрілий, наприклад: зелена вишня, зелена слива та ін.

У словосполученні зелена лють прикметник зелений набуває значення нелюдська; тваринна. Фразеологізм зелений змій – евфемістичний вираз, який має значення п’янство. Втрачаючи колірне значення, прикметник зелений може вживатись із значенням вільний, у словосполученні зелена вулиця. Це значення у слові зелений розвинулось на основі міжнародної символіки кольорів, прийнятої для правил дорожнього руху. Зелений колір у міжнародних правилах сигналізації означає безпечний рух, вільний проїзд або прохід. Саме це значення лягло в основу фразеологізму дати зелену вулицю (у будь-якій справі). З назвою зелений утворюються метафоричні словосполучення типу: зелений шум, зелений шелест, зелена аптека, зелений друг, зелений хаос, зелена тиша, зелені обійми та ін; метонімічні словосполучення: зелені дороги, зелені шляхи та ін.

Слово жовтий у дистрибуції з іменниками-конкретними назвами має колірне значення, наприклад: жовта акація, жовта лілія, жовте плаття, жовтий пісок та ін. У сполученні з іменниками-назвами рослин має, крім колірного значення, ще значення зрілий, наприклад: жовта диня, жовтий огірок, а також значення відживаючий, відмерлий, наприклад: жовта трава, жовте листя, жовті клени, жовтий очерет та ін. Сполучаючись з назвами предметів, які природно мають біле забарвлення, цей прикметник набуває значення старий, несвіжий, давній, наприклад: жовтий папір, жовта стеля та ін.  У словосполученні жовта лихоманка слово жовтий поєднує у собі колірне значення (колір шкіри хворого стає жовтим): значення важкий, поганий та ін. У народній символіці кольорів жовтий – це колір зради. Саме значення зрадливий, важкий, злий має це слово у словосполученнях: жовтий погляд, жовта ненависть, жовта розпач, жовта радість, жовтий сміх та ін. Лексема жовтий може вживатись ще у таких метафоричних словосполученнях: жовтий вітер (у пустелі), жовтий шум, жовта стиглість, жовтий вискал зубів та ін.  У сполученні з іменниками-назвами людей цей прикметник може означати колір шкіри і набуває значення блідий, змарнілий, а також може вказувати на расову приналежність.

Назва кольору синій у дистрибуції з іменниками-назвами візуальних сприймань, частин людського тіла, предметів побуту, явищ природи, просторових понять, рослин, тварин, речовин, рідин, страв, людей реалізує своє пряме колірне значення. Але, крім цього, у сполученні з іменниками-назвами людей може мати ще значення худий (сині діти); злий (пан аж синій). Синього кольору набирає обличчя людини під час сильного гніву, хвороби або холоду. Звідси додаткові значення цього слова. Прикметник синій може утворювати і метафоричні словосполучення: синій смуток (в очах), синій клекіт (моря), синій сум, синя омана, синя радість (в очах), синій погляд (очей), синя тиша (озера), синій дзвін (в небі), синій грім та ін.

Таким чином, серед усіх групп лексем, що позначають колір  найбільшу кількість становлять лексеми, до складу яких назва кольору увійшла в прямому значенні. Значення кольору має психологічне навантаження. Але в деяких випадках психологічне тлумачення зовсім не береться до уваги, колоронім може мати не буквальне, а переносне значення. Вцілому, назви кольорів не лише впливають на загальне значення лексичної одиниці, що цілком закономірно, а й в деяких випадках виконують смислорозрізнювальну функцію.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОГО МОВЛЕННЯ ТА ОЗНАЧЕННЯ КОЛЬОРУ У ТВОРАХ ДМИТРА ПАВЛИЧКА

2.1. Асоціативні та образні уявлення в українському поетичному мовленні поезій Д. Павличка. Колористична лексика

Поетична мова Дмитра Павличкаха рактеризуються глибиною змісту, міцністю та емоційністю. Процес появи нових символів у мові поезій автора відбувається паралельно з розширенням образного значення традиційних поетичних символів. На думку В. Кононенко, поетичний символ «ідентифікується з образом, однак категорія образу не розкриває специфіки символу» [18, с. 30]. Символ має властивість мотивувати значення не тільки і не стільки через перенос, а й через фонові знання. Тому категорія символу виявляє свій зміст лише в плані встановлення національних, культурних, соціальних, релігійних та інших чинників, що й визначають його розуміння усіма членами даного соціуму.

Мова поезій Дмитра Павличка, з одного боку, пов’язана з традицією, зокрема фольклорною, а з другого – в ній відтворено власний світогляд, власне світосприймання. Так, архетипові символи, що відтворюють зміст загальнолюдських понять (життя, смерть, добро, зло тощо), пропускаються поетом крізь призму народних уявлень і асоціацій, набувають національного забарвлення.

Символи Дмитра Павличка не є новітніми винаходами, незвичайними витворами, вони прості і споконвічні: нива, зерно, любов, дитя, хліб. Вогонь – прикметна, визначальна сила поезії Дмитра Павличка. «Вогонь-пристрасть, вогонь-любов, вогонь-ненависть – триєдина суть поетового голосу» [33, с. 23]. Так, у поемі «Вогнище» вогонь – символ самоочищення, самовдосконалення, самозречення:

«Я – вогнище. Горить моя тривога.

Це полум’я з Жовтневого пролога,

Воно кайдани спалює й хрести,

Та я добра жадаю, а не мсти.» [47].

Образ вогню в Д. Павличка поширюється на тему мистецтва, покликання художника. У «Сонетах подільської осені» він поглиблюється, здобуває нові грані й відтінки, вписуючись у коло ідей вічного оновлення природи й життя, незнищенності того, що носить людина і передає іншій, щоб та іскра зайнялася полум’ям:

«Я – вічного вогню надійний схов.

А як помру, займеться в інших знов

Те, що в душі моїй палахкотіло.» [47].

Для поезій Д. Павличка характерне використання образу хліба, який виступає символом нескінченності життєвого плину, морального критерію людини, наприклад:

«Цей хліб, що світить на моїм столі,

Поборює мою печаль і втому.

Я сонця двигіт відчуваю в ньому,

Неначе пульс на власному чолі.» [47].

Наскрізним у поетичній спадщині Д. Павличка є образ зерна. Це символ вічно живого, незайманого холодом метафізичного відчуження від людини часу, втілення незгасного золотого кольору життя:

«Мого життя невистачить мені

Для діл, що їх у задумах лелію.

І не одну мою жагучу мрію

Зі мною поховають у труні.

Лежати з ними в пітьмі й тишині

Під кам’яним надгробком не зумію.

Рвучись у світ, у людську веремію,

Відроджуся в пшеничному зерні[47].

Тобто,символ зерна у поезії Д. Павличка має багато смислових відтінків. У ньому уособлюється і поетове розуміння безконечності життя, безсмертя людини, і його погляд на природу і уявлення про трудовий достаток, добробут народу. В авторській символіці повинен бути елемент несподіваності, якою живе поезія, незалежно від того, створюється новий образ чи використовується вже відомий.  Як і в «Сонетах подільської осені», у збірці Д. Павличка «Таємниця твого обличчя» з’являються образи зерна, хліба, колоска, але тепер уже як символи почуття любові, яке не знає над собою сили часу й дарує людям реальне відчуття причетності до вічності, наприклад:

«Твоя протилежність – пісок,

Пустиня безплідна й сумна.

Ти народжуєш колосок,

Наче нива з мого зерна[47].

У проникливій світлій гамі осмислює поет мудрість природи, нездоланну жагу постійного оновлення і непорушність віковічних устоїв духовного єства людини, людяності, краси.

Образ ріки у Д. Павличка – це символ плинності життя, постійних змін, що відбуваються навколо нас і в самих нас, наприклад:

«Спить пісок у кориті ріки,

Наче води, що тихо сконали;

Та не думай, що вмерла ріка,

Почекай весняної години –

Хлипе хвиля з гори гомінка,

Непорочна, як усміх дитини.» [47].

Мотив дороги один із найпоширеніших мотивів у поезії взагалі, а особливо XX ст. Дорога символізує і життєвий шлях людини, її призначення, місце у житті, наприклад:

«Веди мене, дорого правоти,

Як не мені, дай іншому дійти

На тихі зорі і на ясні води.» [47].

Або: «На стрілах і на схрещенні доріг

Шукає погляд мій дороговказу,

Та не в пітьму, де жде м’який нічліг.» [47].

Слово в поезіях Д. Павличка – багатозначний символ, що ґрунтується на багатозначності самої лексики.

Прекрасним символом поезії виступає слово в поезії «Мені потрібно тільки олівця». Під пером Д. Павличка слово перетворюється на зброю, на засіб боротьби, наприклад:

«О, я ненавиджу отруйний дим,

Та спопеляю словом огняним

Димучий бруд, а не сніпок соломи[47].

Не можливо не помітити, як у Дмитра Павличка «сильним струменем б’є фольклорна традиція, переосмислена й художньо трансформована, як оживає у строфі вірша «Таємниця твого обличчя» світ пісенних символів» [18, с. 80]. Це символіка, зміст якої розкритий фольклористами:

«Я стужився, мила за тобою,

З туги обернувся мимохіть

В явора, що палений журбою –

Сам-один між буками стоїть.» [47].

Однак, фольклорний символ явора послужив відправною точкою для вираження високої поетичної ідеї, творення власного символу, наприклад:

«Він не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на поруби,

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.» [47].

Основою для створення образу символу має бути схожість суттєвих ознак зображуваного і зображеного, подібність повинна до певної міри розкриватися контекстом. Кожен символ поета ґрунтується на майстерному виборі слова і характері образного його вживання, оскільки образи, якими мислить автор, для читача доступні й зрозумілі настільки, наскільки вони знайшли своє відображення і художнє оформлення в словах реальної мови. Для Д. Павличка показовою є органічна єдність традиційної і нової символіки.

Важливу роль у поетичній творчості відіграють асоціації своєрідні поєднання слів – образних уявлень автора з метою викликати відповідну реакцію читача. Асоціація (від латинського слова із значенням «сполучення», «з’єднання») – це зв’язок між уявленнями, почуттями, внаслідок якого одне уявлення, почуття спричинює інше, зумовлене часовою чи просторовою суміжністю, подібністю чи контрастом [8]. Різноманітність і яскравість образних уявлень, легкість асоціативного комбінування образів є неодмінною і досить суттєвою ознакою поетичного мислення. На основі зближення в чомусь подібних і суміжних явищ, а також зчеплених явищ контрастних і ніби зовсім далеких виникають більшої чи меншої складності поетичні образи, художні образи у поезіях Дмитра Павличка. Такими асоціативними образами є, наприклад, слова і сполучення слів із циклу «Гронослов»:

«Моя душа в розколинах, мов скеля.

Тумани смутку сплять на дні проваль.

Та сходить сонце і ясніє даль –

Виходжу з туги, наче з підземелля,

Не перетре твердіш піском пустеля

Моєї мови голубий кришталь.

Переросте вграніт м’яка печаль.

З путі зникає постать Азазеля.» [47].

На асоціативності ґрунтуються і образи оточуючої людину природи. Ці асоціації легкі і природні, наприклад:

«З неба голубої миски

Лиється спека… Золотою

Йду травою, як водою,

Коники з-під ніг – як бризки.» [47].

Або: «На зеленій траві білі чайки сидять,

Білі свічі горять на тарелях латать [47].

У художньому мисленні Д. Павличка деякі почуття й думки асоціюються з кольорами. Звичайно, колір як основа образного мислення – сфера мистецтва живопису, але, кажучи так, читач «ніби не помічає, що деякі наші життєві спостереження, асоціюючись із кольоровим враженням, стають образами, що втілюють у собі певний (переважно емоційний) досвід» [8]. Так, у Д. Павличка «життєрадісний» відтінок майже завжди має колір колоса, золотаво-стиглого яблука, сонячного світла, наприклад:

«Ми вийшли в поле. Батько на долоні

Розтер пшеничний колосок: – Поглянь! –

І я дививсь на зернята червоні,

Немов на ватри мерехтливу грань.» [47].

Часто в поезіях Д. Павличка зустрічаються семантично значущі сині тони. У них втілюються його трагічні, сумні, тривожні переживання, наприклад:

«В блакиті, наче в світлі кришталю,

Я бачу, як сльоза тремтить на вії.» [47].

Сполучення білого і синього викликає враження холодної чистоти. У такий спосіб відтворено у поета ту світлу й водночас сумну, неповторну красу неба ранньої осені, наприклад:

«В повітрі потривоженість така

Тонесенька, як голка літала,

Що тягне білу нить за видноколи» [47].

Думка поета про необоротність часу, туга за минулим виблискують, міняються холодними тонами сніжних просторів і гарячими барвами осені. Поет не тільки зіставляє кольори, а й пори життя і природи, і людини, наприклад:

«Стою, мов явір, в огненній одежі,

Снігами навстріть несе мене земля.» [47].

Симфонією одного кольору називає Анатолій Макаров поезію Д. Павличка «Ранок» [8]. Разом із поетом читач поринає у дивовижний світ емоційних відтінків білого кольору. Тут біле все, воно скрізь. Це – скроні поета, минулий вечір, ранок, панелі міста, наприклад:

«Снігом віяло під вечір,

Мов земля попала в сон.

Скрикнув гостро в порожнечі

Ранок білий, мов гусок[47].

Біле як образ виступає у відверто символічному значенні. Це вже не просто щось біле, не окремі реальні образи білого, а символ, наближення осені життя, біле «смерті покривало». Біле стає страшним маренням поета. Образом білого мороку, що оповив його душу порожнечею, яка забрала в нього і друзів, і його щоденні справи:

«Стало страшно, ніби серце

Збулось друзів і книжок.» [47].

Відомо, що найпоширеніший тип асоціацій, пов’язаних із білим кольором, – це чистота, радість, незаплямованість, цнотливість. Однак Д. Павличко силою свого слова породжує у читачів зовсім інші, протилежні асоціації. Любов, образ коханої у поета асоціюється з червоним і рожевим кольором. Сама любов щедра на рожеві фарби. Люблячи, людина охочіше любить і весь світ:

«…Вона приходила щоночі неодмінно,

Тремтяча, як зоря, що впала в темнину!

Я ж оглядав її, рожеву й боязку…» [47].

Або: «Червоні яблука в кімнатах

Насипані, що ніде стать,

Це нашого кохання подих

Зійшов на яблуневу стать[47].

Говорячи про сорочку, яку вишила синові мати, коли він збирався в дорогу життя, Д. Павличко вдивляється у два кольори вишивки – червоний і чорний:

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори –

Червоне – то любов, а чорне – то журба [47].

Життя, в якому переплелися любов і журба, надії і тривоги, і всі його суперечності, для поета втілились у двох кольорах вишиванки. І не тільки для нього. Образне слово поета втілило в своїй узагальнюючій силі почуття всіх, хто виходив у далеку дорогу, знав прощання й сум і ніс у душі світле й добре благословення Матері.

Як підсумок надій, як свідок пройдених доріг, радощів і невдач, як нев’януча пам’ять про материнську любов – уся доля людини постає перед читачами в образі згорточка старого полотна. Та силу виразності має художній образ, що дає можливість яскраво уявити і мить прощання з матір’ю, і вишиту сорочку сина, і його нелегкі дороги, – нелегкі, але чисті душевно, людяні, бо він нічого не несе додому, але зберіг у серці образ матері, і, як найдорожчу святиню, несе цей згорточок старого полотна – тепер уже не лише пам’ять про неї, а й про чисті і суворі дороги життя. Образ двох кольорів сорочки виражає і позицію автора, – у самій розповіді про два кольори відчувається і гідність, і внутрішній біль автора, і його гордість від того, що він проніс крізь усе життя благословення матері, її любов і журбу. В образі двох кольорів узагальнено всю долю людини – з її надіями, сподіваннями і гіркотою [13].

Таким чином, можна зробити висновки, що лексика, зазнавши семантико-стилістичних змін, знайшла різне потрактування у віршах поета. У різному світобаченні, що відбите в ставленні до життя, суспільства, релігії та їх впливу на людину, можна вбачати мистецьку індивідуальність Д. Павличка.

2.2. Фразеологія поетичних творів Д. Павличка

У поетичних текстах різного тематичного наповнення Д. Павличко активно вживає узуальні фразеологічні одиниці, що виконують стилістично-увиразнювальну й естетично-художню функції.

Фразеологізми – це образні засоби художності, що виявляють свій естетичний потенціал у поетичній мові. А поетична мова, на думку С.Я. Єрмоленко, визначається «як мова художньої літератури з її визначальною естетичною функцією і система мовно-виразових засобів, орієнтованих на досягнення стилістичного ефекту незвичного вживання вислову й естетизації загальномовного словника» [39, с. 131].

Поетична мова, на думку В.С. Калашника, не лише використовує всі готові словесні ресурси літературної мови в їх естетичній спрямованості, а й формує структури фразеологічного й афористичного рівня. Учений наголошує на тому, що особливості індивідуально-авторських трансформацій у сфері фразеології визначаються загальним характером мовних змін, обумовлених мовною свободою мовців і комунікативно-експресивною спрямованістю мовлення [17, с. 16].

Художні трансформації узуальних фразеологізмів сприяють появі нових варіантів стійких словосполучень, а це засвідчує розвиток словесно-образної системи мови. Зазнаючи творчого переосмислення, фразеологізми у видозміненій формі сприяють створенню нових емоційних і експресивних відтінків, роблячи поетичний твір стилістично більш виразним.

Як засвідчили спостереження, Д. Павличко активно удається до таких способів видозміни узуальних фразеологічних сполук:

1) розширення фразеологізму додаванням нових компонентів, наприклад:

«Забули пісню. Все в порядку.

Про хатку дбали та про грядку.

І душі вам відформував

Змієподібний ріг достатку [48, с. 215].

У мові поширений фразеологізм ріг достатку; додавання прикметника змієподібний вказує, як випливає із контексту, на імовірний спосіб накопичення достатку – плазування.

Або: «Та, коли з’явився звір,

Вмент пиха зухвала

Спала з короля, і він

Дав швиденько драла» [49, с. 398].

У словнику зафіксовано фразеологізм давати драла із значенням швидко тікати [41, с. 205]; доповнення фразеологізму прислівником швиденько посилює вияв семантики цього сполучення.

Інший приклад: «Я вас люблю великою любов’ю,

Бо добре знаю вашу міць і твердь,

Бо знаю, що за правду ви готові

Самі піти на муки і на смерть» [51, с. 24].

У словнику зафіксовано фразеологізм іти/піти на смерть із значенням віддати життя, умерти [41, с. 355]; уведений у сполуку іменник на муки підкреслює гіркоту переживань ліричного героя.

Інший приклад: « Ти на стежці стоїш за крок від безодні,

Де при світлі не став би – дрижали б коліна.

Фіміам тобі курять кадила бензойні ,

Та немає в них пахощів рідного сіна» [48, с. 62].

 В активно вживане стійке словосполучення курити фіміам поет уводить додаткові компоненти, «осучаснює» його і цим досягає вищого вияву іронії і гіркоти від усвідомлення того, що відбувається;

2) заміна компонента фразеологізму для увиразнення звучання, наприклад:

«Я йду до хана і щокрок

Лягати мушу ниць» [27, с. 17].

У словнику зафіксовано фразеологізм падати/впасти на коліна (навколішки, ниць) із значенням підкорятися чиїй-небудь волі, чиємусь впливу [41, с. 602]; заміна дієслова падати на дієслово лягати, як випливає із контексту (підданий змушений принижуватися перед ханом), ще більше підкреслює, якого приниження зазнає той, кому це доводиться робити.

Інший приклад: «Тут владар Азії сидів,

І золото, й сріблό

З далеких і близьких світів

До ніг йому текло» [48, с. 17].

У словнику зафіксований варіант пливти (іти, текти)/припливти до рук (у руки) зі значенням «легко, без труднощів діставатися кому-небудь» [41, с. 647]; заміна руки – ноги сприяє створенню гострішого враження від усвідомлення принижень підданих і підкреслення величі правителя (бо припадали до ніг величного імператора).

Або: «І біля нього ставлю я своє

Правдиве слово й сам встаю в глаголі,

Бо раб, що власне рабство пізнає,

Уже не раб, а пан своєї долі [48, с. 14].

У словнику зафіксовано фразеологізм господар (пан) становища; заміна іменника становище на словосполучення своя доля дозволяє розширити початкове значення фразеологізму «той, хто має можливість управляти чим-небудь на свій розсуд» до «той, хто сам визначає перебіг подій у своєму житті» (у вірші йдеться про раба, який усвідомив своє рабське становище і прагне волі);

3) модально-оцінювальні доповнення вставними словами, наприклад:

«Задумався монгол, сів до книжок

І вивчив, як то кажуть, назубок

Молитву [48, с. 12].

Поширений у мові фразеологізм вивчити назубок автор доповнює вставною конструкцією як то кажуть, якою імовірно вказує на джерело інформації; такий самий варіант доповнення спостерігається в наступному уривку:

« Бо не для мене був той пишний цвіт,

Обсипались на інших пелюсточки…

Але не скаржусь, що на білий світ

Я народивсь, як кажуть, без сорочки [50, с. 146].

У словнику зафіксований варіант народитися без сорочки [41, с. 533].

4) скорочення компонентного складу фразеологізму, наприклад:

«Меч у груди застромив

Батькові владика.

Мати вмерла від жалю,

А Василько – в люди [51, с. 398].

У  цьому випадку наявне усічення фразеологізму піти в люди, що надає висловленню ще більшого драматизму.

5) поєднання синонімічної заміни компонента і порушення прийнятого порядку компонентів завдяки їх перестановці, наприклад:

«Теля покірне дві корови сосе .

Та це в життя науці ще не все:

Вгодованих бичків беруть на бойню.

Худіших доля на лужках пасе [49, с. 208].

У мові функціонує фразеологізм покірне телятко двох мамок ссе; запропонований поетом варіант видозміни стійкого сполучення сприяє її більш виразному звучанню.

6) повна видозміна семантики, наприклад:

а) внаслідок діалектного впливу і адаптації фразеологізму до контексту:

«Гріб горбатим не поможе!

У кубловиську гнилім

Панська Польща сниться їм

Ще й оd morza і dо morza [50, с. 347].

У мові функціонує фразеологізм горбатого могила виправить.

б) внаслідок адаптації  фразеологізму до поетичного тексту:

«На володаря тоді

Сказь напала дика.

Меч у груди застромив

Батькові владика…

Думав, що свою біду

Вже не перебуде .

Залишилися йому

Туга і сопілка.

В полонину їх узяв,

Де трудивсь, як бджілка [51, с. 398].

У мові зафіксований фразеологізм перебути біду; введення до його складу заперечної частки не і як наслідок – виникнення протилежного значення – і підсилювальної частки вже допомагають авторові передати увесь драматизм ситуації, що склалася в житті малого Василька.

Також в творах Д. Павличка наявні фразеологізми із кольороназвами, які надають його мові експресивності та значеннєвості, наприклад:

  1. Білий:

Пройдуся по майдану білим цвітом

І загублюсь навіки в далині

За містом, за одвічним заповітом… [46];

  • Червоний + білий:

Його, як ластівки у небі слід,

Червонокровий не пійма граніт,

Ні мармур, що слабий на білокрів’я [46];

Немов жіночий відчайдушний крик,

Що кличе порятунку серед ночі,

Немов червоної гадюки сик,

Що в серці загніздилась, як у клоччі [46];

  • Червоний + чорний:

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне – то любов, а чорне – то журба [46];

  • Синій:

Дзвенить у зорях небо чисте,

Палає синім льодом шлях.

Неначе дерево безлисте,

Стоїть моя душа в полях [46];

  • Сірий (сивий):

І сивокриле, зжурене чоло

У сяєві Франкової посвяти.

І, панською сокирою потяте,

Ім’я Залізнякове в нім жило [46];

  • Золотий:

Щаслива яблуня! Надовкруги

Ті яблука, мов золоті собори,-

Живло добра, яке ніхто не зборе,

Шаленство материнської снаги [46] та ін.

Таким чином, можна зробити висновок, що фразеологічні одиниці, використані у поетичних творах Д. Павличка з метою художнього відтворення явищ, подій та осіб, виступають не лише як образно-виражальні одиниці у межах художнього твору, але й розширюють діапазон свого функціонування і можуть вільно сприйматися поза текстом-джерелом, оскільки мають узагальнений характер і можуть використовуватися усіма носіями мови. Це, у свою чергу, підтверджує думку про те, що фразеологізми поетичної мови Д. Павличка є «будівельним» матеріалом для розвитку фразеологічної системи української мови.

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОГО МОВЛЕННЯ ТА ОЗНАЧЕННЯ КОЛЬОРУ У ТВОРАХ М. ВІНГРАНОВСЬКОГО

3.1. Особливості художньої мови творів М. Вінграновського

Вагомість ліричного доробку М. Вінграновського загальновизнана. Постать поета в літера­турі останніх десятиліть дещо осібна з огляду на «глибокий ідеалізм» творчості, що дозволив йому свого часу «подолати межі, гальмівні традиції соцреалістичної естети­ки, в нелегких зводинах із якими продовжують перебувати чи не всі інші його літературні ровес­ники» [15, с. 135]. Художній доробок митця репре­зентує собою взірець позачасової поезії, «чистої» лірики. У період входження в літературу з її соціальними пріоритетами поет свідомо відмежо­вував свою творчість від соціоцентризму, стверд­жуючи актуальну значимість вічних загально­людських істин, репрезентуючи автономію мисте­цтва слова як суверенної духовної субстанції.

Мистецький феномен М. Вінграновського не в останню чергу криється в мові його текстів, що значною мірою визначає індивідуальний код його пое­тики. У жанровому відношенні його твори – пере­важно ліричні вірші. Саме ліричний вірш, за пере­конанням Гадамера, «найоднозначніше доводить невіддільність твору словесного мистецтва та ори­гінального явища мови» [9, с. 122].

Підходячи до мови з боку функціонування як художньої зазвичай вдаються до відомої ідеї О. Потебні про «зовнішню форму» мови. При цьому беруть до уваги той істотний факт, що мова як з художнього, так і з лінгвістичного боку, є «формозмістовою єдністю, завдяки чому й придатна до покомпонентного аналізу» [38, с. 208]. Розгляда­ючи окремі рівневі зрізи художньої мови митця (традиційно вирізняють її лексичну, синтаксичну та звукову сфери), не можна забувати, що «будь-яке членування живого феномена, яким є кожен справжній твір мистецтва, суто умовне й реля­тивне; структурування реальності – тільки гно­сеологічний прийом; ієрархічно підпорядковані рівні – лише абстракція; насправді ж усі елемен­ти й сторони дійсного факту (і щонайвищою мі­рою – факту естетичного) нерозривно пов’язані, зрощені, взаємозумовлені» [37, с. 25].

Творчість М. Вінграновського неповторна з по­зицій естетичних. Ліриці митця притаманна активізація різноманітних ресурсів зображально-виражаль­них засобів. Його поетичний стиль, що характеризується вживанням лексичних, морфологічних та синтаксичних скарбів мови, являє не просто розмову автора з епохою, з народом, з життям, а творчо репрезентує свідо­му безмежність переживання, в якому зображу­ване трансформується в космічне буття:

«Ти тут! Ти тут! Кохана, ти, як світ, —

Початок і кінець твій загубився…

Багряною півчарою схилився

В вологих сонцетінях небозвід…» [44, с. 121].

У віршах М. Вінграновського простежується тонке й точне відчуття слова, вміння контролюва­ти та правильно скеровувати мелодику й ритмо-інтонаційну партитуру тексту. Поет завжди до­тримується чуття естетичної міри [40, с. 162]. Лірична сюжетика його творів розгортається здебільшого за градаційним принципом («Я тебе обнімав, говорив, цілував…»; «Прицокало, приби­лось, притекло…»). Стиль митця характеризує така особливість, як уміння підсилювати експресивність висловлювання багатьма мовностилістичними ресурсами, наприклад, морфемно-слово­твірними засобами, зокрема, повторенням пре­фіксів, наприклад: «Переживу. Перечорнію. Перекигичу…».

Композиційна послідовність у розташуванні мовних відтінків у поєднанні з прийомами сюжетотворення та фігурами поетичного синтаксису зумовлює ізосинтаксичну будову поезій [23, с. 177]. У цьому сенсі лірика М. Вінграновського створює враження свідомої технічної програми. Органічний артистизм митця особ­ливо відчутний у синтаксичній сфері мови, в неординарності побудови речення як «клітини пое­тичного твору» [40, с. 162].

Біль­шість речень у віршах поета досить короткі, лако­нічні, часто однослівні (називні та безособові). У палітрі авторських синтаксичних засобів час­тотними є спонукальні речення, що відповідають загальній напруженій тональності текстів митця. Риторичні фігури додатково інтенсифікують емоційний пафос його віршів, наприклад:

«Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся.

Збалакайся. Заметушись…» [44, с. 286].

Або: «Хто розцвів, хто розцвів – запитало.

Я розцвів, я розцвів – відказало.

Хто помер, хто помер – запитало.

Я помер, я помер – відказало.

Що ж таке, що ж таке – запитало.

А таке, а таке – відказало» [44, с. 172].

У цитованих рядках наявна кумуляція інто­наційно окреслених дієслів, що надають віршеві експресії, вживання ж наказового способу сприяє декламаційній піднесеності твору.

До наказового способу поет удається систематично, він є фігу­рантом багатьох його віршах, як «Не руш мене. Я сам самую…»; «Затям собі на віки вічні», «Ходімте в сад. Я покажу вам сад».

Синтаксичний зріз художньої мови М. Вінграновського засвідчує тяжіння до фольклорної традиції, естетична ж система своїм корінням сягає народної поетики. Його ім’я належить до тих представників національного слова, в яких спостерігається ви­разне тяжіння до символіко-міфологічних джерел образності [19, с. 104]. Фольклоризм як іма­нентна ознака художнього мислення М. Вінграновського виявляється у внутрішній, семантичній організації його мови. Одним із улюбле­них художніх прийомів М. Вінграновського можна вважати характерні для фольклору повтори. Він трансформує у власні тексти цей потенційний засіб з метою досягнення оптимального ступеня смислового та емоційного вияву почуттів ліричного героя. Чуттєва енергія ліричного вислову передається поетом через повтори того самого сло­ва, що виконує функцію експресивного маркера емоційної напруги сюжету («Довго-довго давнє літо давніло»). Повтори в його ліриці нерідко є сутнісним елементом композиційної побудови вірша, задають тон у подальшому розгортанні думки, наприклад:

«Так треба. Повернень – доволі!

Не треба. Даремно.

Недолі потреба?

Напевно, недолі.» [44, с. 228].

Від фольклору М. Вінграновський перейняв змінні ритми вірша, які виступають прийомом передачі настроїв ліричного героя, його багатої емоційної натури й широкого почуттєвого спект­ру. Як у народній пісні, у віршах митця в межах одного тексту змінюється характер рим. Увесь  цей антураж вдало доповнює стилістично й есте­тично доцільна риторика, що має явний фольк­лорний характер («Красо моя! Вкраїночко моя»; «Маріє, мріє, мрієчко моя»).

Для передачі душев­них колізій автор використовує своєрідну компо­зицію, характерну для архітектоніки народних пісень. Він уводить у тексти найвідоміші складові парадигми наявності ліричного суб’єкта в творі, що надає йому підкресленої інтимності, а саме часте використання займенника «я» і від­повідних форм типу «мене», «мені» Я тій сльозі сказав: не йди»; «Дружиною мені приснились ви»; «Подаруй мені дівчину, Земле…»). Поет досить широко застосовує образний паралелізм у вигляді порівняння, що також засвідчує фольклорні генетичні витоки його лірики, наприклад:

«Прилетіли коні – ударили в скроні.

Прилетіли в серпні – ударили в серце…» [44, с. 293].

Своєрідний синтаксис, подібно до лексики, упо­тужнює естетичний потенціал віршів митця, уви­разнює авторську специфіку мови. Певна про­заїчність, лаконічність вислову, «рвана» фраза, а відтак стислість, виразність є своєрідною емблемою поетики М. Вінграновського. «Рвучкий» ритм вірша у поєднанні з еліпсом передає емоційний стан ліричного героя, експре­сивність же відтворюваних почуттів та пережи­вань увиразнюється градацією. Спресованість думки зазвичай підсилюється використанням незавер­шеного, раптово обірваного речення, наприклад:

«Не – відбувалось. Не – тремтіло.

Не – золотіло. Не – текло.

Не – полотніло. Не – біліло.

Не… – Господи!.. – не – не – було!..» [44, с. 286].

Наведений фрагмент засвідчує таку особ­ливість синтаксичної сфери художньої мови М. Вінграновського, як поєднання на площині од­ного тексту кількох стилістичних фігур, до того ж – рідко вживаних у творчій практиці більшості авторів.

Однією з найуживаніших і найвиразніших сти­лістичних фігур у ліриці М. Вінграновського є еліпс, тобто стилістична фігура, що полягає в опу­щенні певного члена речення чи словосполучення, які легко відновлюються за змістом поетичного мовлення. Серед різновидів еліпса дослідники ви­різняють називні речення. Саме такий еліпс є вельми частотним у творчій практиці М. Вінграновського. Він не тільки формує естетичну за­рядженість тексту, але й виконує функцію емо­ційного, почасти інформативного, маркера ви­словлювання, засобу вираження динамічності ліричного сюжету, наприклад:

«Ти – ранок мій, ти – південь мій і вечір,

Ти – ніч моя…

Хоч все на світі – втеча!» [44, с. 201].

Особливим експресивним прийомом увираз­нення художнього вислову М. Вінграновського є повтори (анафори, анепіфори, полісиндетони, хіазми й ін.). Ці стилістичні фігури надають мові поета напруженості, підсилюють внутрішній драматизм і схвильованість ліричного переживання, емоційну імпульсивність думки, конкретизують тему твору тощо. Зазвичай виділяють три основ­них типи повторів відповідно до місця розташу­вання повторюваних компонентів: контактний повтор, сумісний, дистантний. У ліриці М. Вінграновського наявні всі названі типи повторів. Нерідко вони експлікуються в одному  вірші, наприклад:

«Канни цвітуть над морем. Канни — червоні чайки!

Зором своїм червоним

Палахкотять над морем» [44, с. 74].

Характерною рисою синтаксичної сфери ху­дожньої мови М. Вінграновського є висока час­тотність вживання такого повтору, як полісинде­тон, тобто багатосполучниковість – одна з фігур поетичного мовлення, яка характеризується повторюваними однаковими сполучниками задля посилення ліричної виразності чи медитативності [21, с. 73]. Завдяки полісиндетону автор підкреслює рівноцінність того, що перелічується, водночас підси­люючи змістове й емоційне навантаження кожного репрезентованого в тексті мовного сегмента, наприклад:

«І ти біля мене, і птиці, і стебла, 

В дорозі і небо над на­ми із тебе…» [44, с. 206].

Повтори відіграють важливу функцію у з’ясу­ванні опорних слів-концептів у художній системі М. Вінграновського, у виокремленні домінантних тематичних полів, у декодуванні сегментів його поетики загалом. Синонімічні й тематичні повтори слугують виявленню індивідуального способу відображення митцем дійсності, параметрів і спе­цифіки «внутрішнього світу» твору – предмета­ми, поняттями, діями чи ознаками. У цьому ви­падку йдеться про з’ясування авторської інтенції, яка до певної міри конкретизується саме син­таксичними прийомами, наприклад:

«Ходімте в сад. Я покажу вам сад,

Де на колінах яблуні спить вітер.

А згорблений чумацький небопад

Освітлює пахучі очі квітів» [44, с. 183].

Ввідна синтаксична конструкція «Я покажу вам сад» передбачає називання об’єктів живої і неживої природи. У такий спосіб поет окреслює тематичні поля вірша: предметний світ саду (яблуня, квіти, сливи, груша); природні явища (вітер, небопад, сонце, зоря, тиша). Повторювана декілька разів група слів, об’єднана за змістом у спонукально-запрошувальну фразу «Ходімте в сад. Я покажу вам сад» підкреслює авторський волюнтатив, через який засвідчується присут­ність автора, що є індивідуальним маркером його поетичного наративу. На особливе значення цієї фрази в семантичній організації тексту вказує і використання анепіфори, що створює тематичне кільце поезії. Поет доповнює цей стилістичний прийом своєрідним афоризмом («очі сумління са­ду»),надаючи фразі логічного продовження (за­вершення), що асоціюється з таким елементом сюжету, як післямова.

Отже, повтори у творчій практиці М. Вінграновського мають широкий поліфункціональний спектр. Поет плідно використовує потенційні можливості цієї стилістичної фігури в струк­турній організації тексту – від власне компо­зиційно-зображальних та експресивно-граматич­них до інтонаційно-ритмічних.

Атмосферу інтимності діалогу ліричного суб’єкта у віршах М. Вінграновського підсилює активно культивоване ним особисте звертання. Звертання є виразним елементом мовної системи інтимної поезії митця, відзначаючись не лише частотністю функціонування, але й виступаючи особливим засобом формування його інди­відуальної стильової домінанти. Додатковим елементом створення інтимізованого діалогу є звер­тання до адресата на Ви, що значною мірою ушляхетнює відтворювані у вірші переживання ліричного суб’єкта, наприклад:

«Сеньйорито акаціє, добрий вечір.

Я забув, що забув був вас…» [44, с. 376].

Особливістю стилістичного рівня художньої мови М. Вінграновського є вдале компонування стилістичних фігур і лексико-композиційних при­йомів зі звуковим наповненням. Повторення слів із алітераціями (асонансами) надає мові поета особливого колориту, генералізує важливу особли­вість його індивідуальної мистецької манери, наприклад:

«У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї» [44, с. 206].

Серед стилістичних фігур у поезії М. Вінграновського важливу функцію виконує низка інших формальних проявників тексту (наприклад, різні види інвер­сії та ін.).

В поезії М. Вінграновського спостерігається взаємопроникнення ліричного «Я» та навколишнього світу, зокрема, на образному рівні, наприклад:

«А світ стояв – не нявкав і не грався,

А світ стояв у синіх постолах,

Стояв в моїх очах і придивлявся,

Як саме світиться він, світ, в моїх очах.

І так усе… Задумливою лінією

Закреслилась ти в голубій імлі

В тонкій руці з прив’яленою лілією

На тлі очей моїх, на світу білім тлі» [44, с. 94].

У цій поезії спостерігається цікавий феномен: не лише взаємопроникнення людини і світу, а й уміння людини стати на точку зору «світу» (суб’єкт мовлення направді «споглядає», як світ  світиться в його очах, тобто дивиться на себе самого ззовні, з позиції отого «світу»).

Отже, у художньому мовленні М. Вінграновського отримала образну й мовну реалізацію такавластивість первісного міфологічного мислення, як відчуття загальної всеєдності. М. Вінграновському вдалося створити глибоко суб’єктивну модель художнього освоєння буття, він став віртуозним майстром звукової організації ліричного тексту. Фоніка його лірики гармонізує естетичне сприйняття і чуття реципієнта, а лексична та синтаксична сфера художньої мови характеризуються неабияким розмаїттям, розкутістю, непередбаченістю, і водночас унікальною мелодійністю та гармонійністю.

3.2. Колористична парадигма творів М. Вінграновського

Словесні образи, що експлікують зорові, колірні асоціації, переважають у художньому мовленні М. Вінграновського й становлять одну з ключових рис поетового стилю, що підтверджують, зокрема, результати кількісного аналізу сенсорної лексики, понад 60 % якої складають саме кольороназви [11, с. 24]. Цілі тексти, великі поетичні фрагменти побудовано у М. Вінграновського на активному використанні кольорономінацій. Численні поезії з перших слів апелюють до зорової пам’яті читача: Вже зеленіє синій сніг…; У синьому небі я висіяв ліс…; Безневинним жовтавим гроном…; Червоною задумливою лінією…; Блакитно на душі; На міднім небі вечір прочорнів; Синє тощо [11, с. 25].

Зоровий образ у текстах М. Вінграновського динамічний і цим споріднений з кінематографічним образом. На переконання В. Моренця, «Вінграновський-режисер вносить у поезію найтонше, багатофункціональне, сценічно значуще відчуття світла, кольору, простору, повне істинно драматургійного смислу поєднання барв, звуку і відстані. Його лірика є яскравим прикладом плідного синтезу мистецтв, у даному разі кінодраматургії та поезії. Знаючи ціну деталі, він створює «освітленість» своїх картин не лише за допомогою прямого пойменування відтінків (синій яр, рожева далина), а й у багатьох випадках і за посередництвом предмета, який сам у собі вже несе той чи інший колір…» [25, с. 167].

Ядро поетичної колористики М. Вінграновського становлять назви білого кольору. За спостереженням дослідників, білий колір – найпоширеніший у слов’янському, зокрема в українському, фольклорі, чим можна пояснити особливу увагу українських митців до цих кольорономінацій як засобу образотворення. Поети-шістдесятники послідовно залучають назви білого кольору до своїх творів.

Кольорономінації білого виявилися найбільш різнорідними за словотвірною структурою: М. Вінграновський використовує деривати субстантивного (біління, з білоти, побіл), ад’єктивного (біленька), дієслівного (біліє, білять, забіліє, збіліла), адвербіального (біло) типу, композити (білодення, білоквіті, білолапа) [11, с. 24].

Назви білого кольору демонструють у поетичному мовленні широкий спектр значень – від власне номінативних до символічно-узагальнених. У художньому слововжитку М. Вінграновського колірні характеристики здобувають природні явища (мох, сніг, хмара), просторові поняття (небо, поле, сад), рослини (квіти, лілеї), птахи (гуси, курка), предметні реалії (льоля, сорочина, хустка). Через включення номінацій білого кольору в контекст зі словами вказаних лексико-семантичних груп активізується первинне значення кольороназви. Відтворення об’єктивного забарвлення реалій наявне у таких поетичних рядках:

На рябому коні прилетіла весна…

В білій хмарі дощу привезла на Великдень; “

У синіх відрах листя лопушині,

Але нараз – вода з-під них і хлюпне

На білому піску в слідочки ніг;

Над білим полем біле небо;

…Зимовий сад під вороном білів;

Відпахла липа, білим цвітом злита [11, с. 26].

У художньому контексті прикметник білий наближається за семантикою до атрибутива світлий:

Біля білого ранку

Мак червоний розцвів [11, с. 26].

і реалізує  низку інших загальномовних значень, а саме:

чистий, наприклад:

В білій льолі,люлі,  

Спатоньки-спатулі… [11, с. 26];

сивий, наприклад:

Біля хати білий батько на канапі… [11, с. 26];

блідий, безбарвний, наприклад:

Цілує тихо Перемога

Губами білими Вдову [11, с. 26].

Образотворча функція кольоративів найвиразніше виявляється принесподіваному відстороненні колірних характеристик певного поняття від об’єктивноозначуваного. У М. Вінграновського знаходимо:

Вже небо не біжить тим синьо-білим бігом

В своєму зорехмарному ряду [11, с. 26].

Основне семантичне навантаження в наведеному контексті припадає на іменник зі значенням опредметненої дії біг, що й створює персоніфікований образ. Словесна ж форма передачі візуального враження покликана увиразнити протиставлення традиційних поетичних концептів синє небо й білі хмари з їх новим, індивідуально-авторським осмисленням.

Назви білого – кольору снігу М. Вінграновський послідовно використовує в описово-зображальній функції як атрибут зимових пейзажів і значно урізноманітнює засоби лінгвалізації усталених художніх образів. Це й метафоричні структури, сформовані на ґрунті ботаноморфізації – приписування реаліям властивостей рослин:

Цвітуть на білому хати

Цвітуть обмерзлі криниці

Холодним квітом мармуровим [11, с. 26], і динамічні, наповнені поняттями конкретних людських дій, станів персоніфіковані картини:

А сніг і дим завіє,

Ще й білим язиком твердим

Прилиже дим, як вміє…

 До айстр останніх припаде

Губами сніговими

І тихо їм щось доведе,

І забіліє з ними… [11, с. 26];

Піввітру пахло ще теплом,

Йогенька ж половина

Ішла вже з білим рюкзаком,

Тонка зігнулась спина [11, с. 26].

Частотність уживання епітета білий засвідчує прихильність автора до традиційукраїнської фольклорної поетики, адже здавна в українців білий колір належав до сакральних символів – це колір хат-білянок, вбрання, рушників, ритуальнихпредметів [30, с. 24].

У поезії номінати білого стають виразною деталлю художньоговідтворення національно-локалізованого колориту. Наприклад:

І хата моя біла, і криниця,

І ніжний борщ з картоплею на дні…;

Мати білять яблуні в саду.

 Мати білять хату та у хаті;

Між берегами димарями

Біліють села в глибині [11, с. 26].

Фольклорною конотованістю вирізняється словосполучення білий світ,залучаючи яке поет моделює пейзажно-психологічні картини особливоїконкретно-чуттєвої виразності, наприклад:

…Закреслилась ти в голубій імлі

В тонкій руці з прив’яленою лілією  

На тлі очей моїх, на світу білім тлі;

Не спинись лиш ти, любове моя трудна,

Трудним світом білим падай, але йди;

І жовкне білий світ навколо тебе [11, с. 27].

Аналізований кольоратив набуває естетичного навантаження в сполученні з іменником руки й так само демонструє спорідненість з уснопоетичною символікою, виступаючи неодмінною ознакою жіночої вроди:

Весною, літом, восени, зимою

Дві білих пісні рук твоїх зі мною [11, с. 27].

Стилізацію фольклорного тексту зауважуємо в рядках Рученько біленька, проведи, де позитивно-оцінна експресія усталеногонароднопісенного звороту увиразнюється ще й на словотвірному рівні.

Для Миколи Вінграновського білий колір асоціюється з величчю ОлександраДовженка – вчителя й натхненника самого поета. Споконвіку українці пов’язувалибіле з божественним, священним, чистим, красою, душевністю й досконалістю [30, с. 24].

У християнській культурі тотожні значення закріплено й за світлоносним золотим кольором. Витворюючи символічний образ О. Довженка, М. Вінграновський робитьконцептуально вагомими кольорономінації як білого, так і золотого, наповнюючи їхпозитивно-оцінним змістом. Наприклад:

Благословенна срібна твердь

Землі і неба, дня і ночі,

І золоті вогневі очі,  

Де обнялись життя і смерть;

На білому тлі золотого стола

Відбилися пера стальні і гусині…

Підвівся козак за столом золотим [11, с. 27].

Ознакою білого кольору М. Вінграновський наділяє почуттєву сферу:

У білій лодії… ми пливемо

По водах любощів між берегами ночі; “

Я обніму тебе. Тебе я обнімаю.  

Мій білий подих на твоїй руці [11, с. 27].

Саме в інтимній лірицікольороназви білого стають утіленням бінарної опозиції «радість – смуток». У деякихнародів білий колір пов’язується зі смертю й символізує тугу, жалобу, душевнупорожнечу, абсурдність існування, тоді як у багатьох культурах ці функції перебираєна себе чорна барва [43, с. 74]. Гра на внутрішній суперечливості, закладеній уміфологемній природі білого кольору, створює виразний стилістичний ефект,поглиблює мінорну тональність поезії:

Ця гіркота пригашених страждань,

Ці білі квіти суму на подушці…

Цей білий образ – чорний по ночах

Я плачу. Все біло навколо [11, с. 27].

До образного слововжитку М. Вінграновський активно залучає номінації синього кольору, зокрема для мовотворення образу України. Семантика кольору наповнюється узагальнено-символічним змістом, синій тон стає уособленням рідного краю, його минувшини і сьогодення:

Сюди, сюди, на ці шовкові води,

На синій звук любові і свободи,

На синю Рось, що в снах моїх тече;

Ця річечка Дніпра тихенька синя доня

Вона тече в городі в нас під кленом,  

І наша хата пахне їй борщем;

Чито було мені, чи снилося мені –

Синіли груші, груші чи смереки [11, с. 27].

Усталеність у поезіях М. Вінграновського демонструє семантико-асоціативна паралель сині кольори – пори року. Цікаво, що М. Вінграновський живописує в синіх, голубих, небесних барвах усі пори року, хоч і найбільш натхненно «роздає» ці «фарби» літу. Поетові вчувається синій клич купальної весни, уявляється, як вітру синьо-голубий огин весінню під горою сушить глину, мріється, як літо синє підніма крило, смолою синьою перекипає і стоїть голубою журбою осінь морська голуба, ще трохи – і білим димом снігів засиніло за Десну [11, с. 27]. У безперервності буття, мінливості природи митець помічає сталість, віднаходить сполучну ланку й прагне затримати мить у слові.

Синій, голубий, небесний кольори як постійні атрибути часових вимірів символізують позачасовість, безмежжя простору, стають виявом сталості у вічно змінюваному.

Образотворчою активністю в художньому мовленні М. Вінграновського характеризуються номінати червоного кольору. За кількістю розрізнюваних відтінків – це найбільш репрезентативна в поетичному словнику група кольороназв [11, с. 28].

Червоний колір наділений найвищим ступенем інтенсивності, насиченості. Цим, напевно, і зумовлено продуктивність кольороназви і як номінативної одиниці – для означення найрізноманітніших реалій, і як засобу символізації. Зі складу аналізованої групи колористичної лексики саме назви червоного тону демонструють у словесно-поетичному континуумі семантичну багатоплановість і найширшу сполучуваність з абстрактними і конкретними поняттями. Примітним є й те, що ці одиниці виявляють специфічне смислове наповнення в тематично різнорідних текстах, тобто семантика кольору модифікується залежно від ідейної спрямованості літературно-художнього твору. Особливі кольорові асоціації експлікуються в інтимній ліриці поета, де червоний колір стає уособленням жінки, символізує красу, загадковість, кохання.

Постійність, із якою М. Вінграновський використовує червону гаму для мовотворення жіночих образів, сигналізує про семантико-асоціативне ототожнення понять червоний і жіночий/жіночний, що простежується на рівні текстових структур:

Червоною задумливою лінією…  

Окреслилась ти на вечірнім тлі

Отих небес вечірніх з ластівками…;

Червоний светр, білий сміх я обійняв за плечі;

Вона була в червоному, мов ніч.

Вона була, мов ніч і мов не ніч [11, с. 28].

Словесно-поетичні традиції українського фольклору узвичаєні в пейзажній ліриці М. Вінграновського. Назви червоного кольору, зокрема, увиразнюють національну маркованість слів-символів мак, калина, ружі:

Та ще змалечку-змалку,

З-за маленьких часів

Біля білого ранку

Мак червоний розцвів;

Червоні маки ніччю поночіли;

Червоні ружі синьою водою

В саду учителя я поливав;

Хай сняться вашим снам  

Червоні сни калини [11, с. 28].

Функціонування кольорономінаційпідпорядковується й описово-зображальній меті, і має експресивне навантаження.Семантика кольороназв розширюється, подібно до експлікованих ними понять, відконкретного (спектрального) значення до символу України.

В інтимній і пейзажній ліриці М. Вінграновського назви з групичервоних кольорів є носіями позитивної оцінної семантики, яка органічнонашаровується на власне номінативне значення слів. Натомість у поезіяхгромадянського звучання аналізовані лексеми виявляють свою амбівалентну природу,активізуючи негативно-оцінні конотації. Червоний колір втілює зло, є знакомруйнівного вогню, символізує страждання, смерть, наприклад:

Кривавий мій! Могилистий! Космічний!

Споживач пристрасний людських страждань і мрій,

Не спопелись, мій вік двадцятивічний! [11, с. 28-29].

Назви червоного та іншихкольорів цієї групи за своїм символічним наповненням виявляють спорідненість ізкольорономінаціями чорного. Емоційну місткість твору поглиблює паралельневживання вказаних лексем у єдиному смисловому ключі – для відтворення зловісного,гнітючого, гріховного. Наприклад

…Перед солдатом встала

Кривава тінь на чорнім неба тлі;

Катастрофічні квіти бомбовозів

Чорніли й червоніли угорі;

Кривавсь, мій гніве, чорно, тлусто, Кривавсь вогнем моїх щедрот [11, с. 29].

Натомість відгомін української народної поетики, де чорний і червоний –символиамбівалентні, а не тотожні, простежуємо в контексті:

Далекі образи спішать мені в безсонні:

Клубочаться, хвилюються, кричать…

Гіркі… солодкі… чорні… і червоні[11, с. 29].

Негативно-оцінне конотативне навантаження реалізує номінація чорні, використанадля означення болісних, скорботних переживань-згадок ліричного героя; прикметник червоні виконує функцію контекстуального антоніма до назви чорні й вживається зпозитивною емоційною настановою для означення приємних, відрадних спогадів.

Таким чином, лінгвістичний аналіз поетичної мови М. Вінграновськогозасвідчив, що колористичній лексиці належить провідна роль у структурно-семантичній організації художнього тексту. Кольорономінації входять до спискудомінантних одиниць у словнику письменника.

У сполученні з назвами природних явищ, просторових понять, об’єктів флори іфауни, предметів побуту, одягу тощо кольоративи реалізують власне номінативнусемантику, їх стилістична функція зводиться до описової, пейзажно-зображальної,як: в зорях золотих; в далеч рожевих степів; слива зацвіла так синьосливо; в очах два чорних сонця; в червонім намистинні. Натомість у поєднанні з назвамиабстрактних понять кольорономінації нейтралізують своє спектральне значення, їхуживання підпорядковується емоційно-виражальній меті, як: голубою журбою; передчуттями сизими; сиві минулі тривоги та ін.

Нерідко М. Вінграновський вибудовує кольорообрази на взаємопроникненніпервинної – спектральної і вторинної – символічної семантики слова.

Функціонування колористичної лексики в текстах художньої літературихарактеризується виразною етнічно-культурною конотованістю, національно-історичною співвіднесеністю. В приписуваннікольоронайменуванням певних знакових функцій М. Вінграновськийспирається на систему символів, вироблену українською фольклорноютрадицією. Так, білий, синій, червоний виступають в образотворчій системіМ. Вінграновського колірними асоціатами України.

ВИСНОВКИ

Дослідження  феномену кольору та його відображення в мові, дослідження асоціативних та образних уявлень в українському поетичному мовленні поезій Д. Павличка та особливості вживання колористичної лексики, розкриття особливостей фразеології поетичних творів Д. Павличка, висвітлення особливостей художньої мови творів М. Вінграновського та специфіки їх колористичної парадигми дозволяє зробити наступні висновки:

  1. Особливий вид літературної творчості складає поетичне мистецтво – це насамперед форма пізнання зовнішнього світу, осмислення його закономірностей. Окремий пласт лексики в поетичній творчості складать кольороназви. У сучасній українській мові колірна характеристика предметів та явищ дійсності здійснюється через розгалужену, якісно і кількісно розвинену лексико-семантичну групу – систему кольоропозначень.
  2. Назви кольорів – прикметники, які виявляють своє значення тільки у сполученні з певними семантичними групами іменників, що мають конкретне значення.
  3. Дослідження поетичних творів Д. Павличка та М. Вінграновського показало, що:
  4. Поетична мова Дмитра Павличка характеризуються глибиною змісту, міцністю та емоційністю. Процес появи нових символів у мові поезій автора відбувається паралельно з розширенням образного значення традиційних поетичних символів. Мова поезій Дмитра Павличка, з одного боку, пов’язана з традицією, зокрема фольклорною, а з другого – в ній відтворено власний світогляд, власне світосприймання. У художньому мисленні Д. Павличка деякі почуття й думки асоціюються з кольорами. Також в творах Д. Павличка наявні фразеологізми із кольороназвами, які надають його мові експресивності та значеннєвості.
  5. Творчість М. Вінграновського неповторна з позицій естетичних. Ліриці митця притаманна активізація різноманітних ресурсів зображально-виражальних засобів. Його поетичний стиль, що характеризується вживанням лексичних, морфологічних та синтаксичних скарбів мови. У віршах М. Вінграновського простежується тонке й точне відчуття слова, вміння контролювати та правильно скеровувати мелодику й ритмо-інтонаційну партитуру тексту. Словесні образи, що експлікують зорові, колірні асоціації, переважають у художньому мовленні М. Вінграновського й становлять одну з ключових рис поетового стилю.
  6. Порівняння використання кольороназв в поезіях Д. Павличко та М. Вінграновського показало, що в цілому кольороназви використовуються метафорично, однак в мові обох поетів значення є тотожним, наприклад червоний колір асоціюється з любов’ю, чорний з тугою та сумом, зелений – з рослинним світом, Батьівщиною, синійз небесними просторами та ін.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Андрієць О. Лексичні особливості творів Миколи Вінграновського / О. Андрієць // Південний архів. Філологічні науки. – Вип. Х. –  Херсон, 2001. – С. 116-119.
  2. Андрієць О. Мовностилістичний феномен інтимної лірики М. Вінграновського / О. Андрієць // Південний архів. Філологічні науки. – Вип. ІХ. –Херсон, 2001. – С. 169-173.
  3. Базилевський В. Логіка поезії. Літозбір Миколи Вінграновського / В. Базилевський // Київ. – 1986. – № 4. – С. 143-150.
  4. Белецкий А.И. В мастерской художника слова / А.И. Белецкий. – М.: Высшая школа, 1989. – 160 с.
  5. Богдан С. Специфіка мовних конструкцій у творчості Миколи Вінграновського / С. Богдан [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Mandriv/2010_5/Bohd10_5.pdf
  6. Бойко Л.П. Стилістичні особливості суфіксів суб’єктивної оцінки в поезії Д. Павличка / Л.П. Бойко // Актуальні проблеми слов’янської філології. – 2010. – Випуск XXІІІ. – Частина 3. – С. 382-388.
  7. Васютенко И.О. Семантика и функционирование цветоназваний как способ художественного отражения в поэтическом творчестве Николая Бажана / И.О. Васютенко // Лінгвістичні дослідження: Зб. наук. праць ХНПУ ім. Г.С. Сковороди. – 2012. – Вип. 33. – С. 3-7.
  8. Войцешук Л. Асоціативні та образні уявлення в українському поетичному мовленні (на матеріалі поезій Д. Павличка) / Л. Войцешук [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Npd/2012_3/voycesh.pdf
  9. Гадамер Г.-Г. Герменевтика і поетика. –К.: Юніверс, 2001. – 288 с.
  10. Гаев Т. Українська література ХХ століття / Т. Гаев, З. Гук. – Булград, 2008. – 184 с.
  11. Гливінська Л.К. Колір як образ: мовно-поетичний живопис Миколи Вінграновського / Л.К. Гливінська // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур, 2010. – Випуск 12. – С. 24-29.
  12. Гливінська Л.К.Поетичне слово Миколи Вінграновського: лінгвостилістична інтерпретація. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2006. – 227 с.
  13. Грибан Г.В. Робота над словом при вивченні мови та літератури [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eprints.zu.edu.ua/460/1/2ED6AADE.pdf
  14. Ільницький М.М. Дмитро Павличко: літ. портрет / М.М. Ільницький. – К.: Дніпро, 1985. – 198 с.
  15. Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. – К.: Либідь, 1998. – Кн. 2. – 456 с.
  16. Калачник В.С. Особливості слововживання в українській поетичній мові: навч. посібник / В.С. Калачник. – Х.: ХДУ, 1985. – 67 с.
  17. Калашник В.С. Українська поетична фразеологія і афористика поетичної мови пожовтневого періоду: Семантико-типологічний аспект: автореферат дис. д-ра філол. наук 10.02.02 / В.С. Калашник. – Дніпропетровськ, 1992. – 40 с.
  18. Кононенко В.Г. Словесні символи в українській мові / В.Г. Кононенко // Мовознавство. – К., 1999. – 89 с.
  19. Коцюбинська М.Х. Народнопісенне коріння поетики Шевченка // Коцю­бинська М. Мої обрії: В 2 т. – К.: Дух і літера, 2004. – Т. 1. – С. 95-105.
  20. Лесик В. Естетичні обрії поета. Спостереження над лірикою Дмитра Павличка // Жовтень. – 1989. – № 9. – С. 113-119.
  21. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. – 752 с.
  22. Лисиченко Л. Мовна картина світу та її рівні // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. – 1998. – Т. 6. – С. 129-144.
  23. Мельник В. Функції стилістичних фігур та засобів звукопису в строфіці Василя Стуса: На матеріалі поезій збірки «Круго­верть» // Праці молодих учених України: Збірник ста­тей. – К., 1999. – С. 175-186.
  24. Мініч Л.С. Колористична парадигма творів Миколи Вінграновського / Л.С. Мінич [Електронний]. – Режим доступу: http://naub.org.ua/?p=773
  25. Моренець В.Відтворити цілісність світу // Вітчизна. – 1981. – № 5. – С. 167-178.
  26. Моренець В. Свобода поезії і поезія свободи (До 60-ліття М. Вінграновського) / Моренець Володимир // Дивослово. – 1996. – №11. – С. 10-14.
  27.  Папіш В.А. Семантико-функціональна природа фразеологізмів у художній прозі закарпатоукраїнських письменників (40–90 рр. ХХ ст.): автореферат дис. канд. філол. наук: 10.02.01 / В.А. Папіш. – Ужгород, 2004. – 21 с.
  28. Салига Т. Микола Вінграновський сьогодні, або дискурс української історії в його поезії / Т. Салига [Електронний ресурс].  Режим доступу : http: // christian-culture.in.ua // content /view /257/56/
  29. Семашко Т. Семантична структура лексичних одиниць на позначення кольору в українській мові / Т. Семашко // Мовознавство. – Вип. 17. – 2009. – С. 14-21.
  30. Словник символів культури України. – К.: Міленіум, 2002. – 260 с.
  31. Сохмій Д.А. Феномен кольору та його відображення в мові / Д.А. Сохмій //  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvmdu/Fil/2011_8/22.htm
  32. Танцюра В.І. Шістдесятники, самвидав, дисидентський рух як вияв політичної опозиції комуністичному режимові в Україні, Політична історія України / Бібліотека українських підручникі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://libfree.com/123506668-istoriyapolitichna_istoriya_ukrayini__tantsyura_vi.html
  33. Таран Л. Духовне життя справляє торжество: штрихи до портрета Д.Павличка / Л.Таран // Українська мова і література в школі. – 1981. – №7. – С. 28-33.
  34.  Тележкіна О.О. Конфесійна лексика в поетичному потрактуванні Дмитра Павличка / О.О. Тележкіна // Лінгвістика. – №1(25), Ч. ІІ, 2012. – С. 93-98.
  35. Тєлєжкіна, О.О. Фразеологія поетичних творів Дмитра Павличка як складова фразеолгічної системи української мови [Текст] / О.О. Тєлєжкіна // Філологічні трактати. – 2011. – Т.3, № 1. – С. 68-73.
  36. Телия В.Н. Метафора как модель смыслопроизводства и ее экспрессивно-оценочная функция: метафора в языке и тексте / В.Н.Телия. – М., 1988. – С. 36-52.
  37. Тихолоз Б.С. Моторошна магія тексту: Лінгвістичний аналіз поезії Івана Франка «Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє…» // Дивослово. – 2003. – №4. – С. 23-27.
  38. Ткаченко А.О. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства: Підручник для студентів гу­манітарних спеціальностей вищих навчальних зак­ладів. – 2-е вид., випр. і доповн. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. – 448 с.
  39. Українська мова: Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С.Я. Єрмоленко, С.П. Бибик, О.Г. Тодор. – К.: Либідь, 2001. – 224 с.
  40. Фоміна Л. Індивідуальний код художньої мови Миколи Вінграновського / Л. Фоміна // Бахмутський шлях. – 2010. – №1/2. – С. 161-164.
  41. Фразеологічний словник української мови: у двох книгах. – К.: Наукова думка, 1999. – Кн. 1. – 528 с.; Кн. 2. – С. 529-982.
  42. Чабаненко В. Стилістика експресивних засобів української мови: навчальний посібник. – Ч. 1. – Запоріжжя: ЗДУ, 1993. – 214 с.; Ч. 2. – Запоріжжя: ЗДУ, 1995. – 86 с.
  43. Энциклопедия символов, знаков, эмблем. – М.: Локид; Миф, 2000. – 576 с.

СПИСОК ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ:

  • Вінграновський М.С. Виб­рані твори: У 3 т. – Т. 1: Поезії / Вступна стаття Т. Салиги. – Тернопіль: Богдан, 2004. – 400 с.
  • Вінграновський М.С. На срібнім березі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://virchi.narod.ru/poeziya/vinganovskiy.htm
  • Павличко Д. Гранослов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://virchi.narod.ru/poeziya2/pavlichko.htm
  • Павличко Дмитро: творчість [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=37&type=tvorch
  • Павличко Д. Покаянні псалми / Д.В. Павличко. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2009. – 880 с.
  • Павличко Д. Рубаї / Д. Павличко. – К.: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1987. – 248 с.
  •  Павличко Д. Вибрані твори: у 2 томах. – К.: Дніпро, 1979. – Т. 1. – 520 с.
  •  Павличко Д. Вибрані твори: у 2 томах / Д. Павличко. – К.: Дніпро, 1979. – Т. 2. – 480 с.

ДОДАТОК

Порівняльний аналіз вживання кольороназв в поезіях Д. Павличка та М. Вінграновського

Значення кольоруПриклад з поезій Д. ПавличкаПриклад з поезій М. Вінграновського
Білий в значенні блідийЙого, як ластівки у небі слід,
Червонокровий не пійма граніт,
Ні мармур, що слабий на білокрів’я [46].
Який поріг? – Нема порога.
Де родовід? – Не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами білими вдову [45].
Сірий в прямому значенні + значення «безликий; безбарвний»На сірий камінь – сірий дощ,
І вже блищать дзеркала площ,
І вже себе в дзеркалах тих
Очима вікон золотих
Побачили чепуруни —
Будинки львівські; вже вони
Почули, як бринить озон
І грає ринва-саксофон [46].
Пришерхла тиша – сіра миша –
У жовто-білих комишах.
І попелясто від кошар
Вівці копитце землю пише[45]; На сірім мурі чорний кіт
Крізь білі вуса парко диха,
За ним лиман синіє стиха –
Синіє осені приліт[45].
Чорний в значенні «туги» + Червоний в значенні «палаючий»Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба [46].
Люблю тебе. Ми думаєм одне.
За білим чорне, поза ним червоне.
Не вітер тишею, а тиша вітром дме,
І тане мак, в червонім чорне тоне… [45].
Синій в прямому значенні + значення «чистий, прозори»Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синім льодом шлях.
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях [46].
На синю синь води лягла від хмари тінь–
Посумувала хмара за собою.
До вечора іде, холонучи, теплінь
І тулиться до каменя щокою [45].
Зелений в значення  «рослинність; квітнути»Як надійшла щаслива доля,
Збудила весняну снагу,
Моя душа, немов тополя,
Зазеленіла на снігу [46].
Встав я – ранній птах.
Зелене диво лебедило.
Ходило літо, вітер пах
М’яким зеленим дивом [45].
Жовтий в значенні «жовтого кольору; кольору сонця»Над жовтими ланами вики –
Струна, неначе в сні музики.
По ній ступає сонце – клоун,
Озутий в злотні черевики [49].
Пришерхла тиша – сіра миша –
У жовто-білих комишах,
І сизий цап – іранський шах –
Пришерхлу тишу тихо лиже [45].
Голубий в прямому значенніНе перетре піском своїм пустеля
Моєї мови голубий кришталь.
Переростає в твердь м’яка печаль,
З путі зникає постать Азазеля [46].
Де вітру синьо-голубий огин
Весінню під горою сушить глину,
Не надивлюсь на погляд дорогий,
На цю свою нестомлену Вітчизну [45].
Золотий в значенні «жовтого кольору; кольору сонця» (Д. Павличко) + «дорогоцінний» (М. Вінграновський)Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена… [46].
Не те я думав, ось вже стільки літ
За мною тінь твоя марою ходить,
І золоті слова любові дорогої
Мені звучать на спечених устах  [45].