Пример курсовой работы на украинском языке

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. ЄВГЕН ГРЕБІНКА – НЕПЕРЕВЕРШЕНИЙ МАЙСТЕР БАЙКИ………………………………………………………………………..….5
1.1. Становлення Євгена Гребінки як байкаря…………………………..5
1.2. Історичний шлях байки і її специфіка в українській літературі……7
РОЗДІЛ 2. НАРОДНА ОСНОВА БАЙОК ЄВГЕНА ГРЕБІНКИ…..11
2.1. Текстуальне та сюжетне використання фольклору у байках……..11
2.2. Народнопоетичні прийоми та фольклорні мотиви байок…………16
2.3. Стилетворча функція фольклору у байках Євгена Гребінки……..19
ВИСНОВКИ……………………………………………………………….23
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………25
ДОДАТКИ………………………………………………………………….28

ВСТУП

В сучасних умовах оновлення українського суспільства зростає необхідність теоретичного звернення до найдавніших витоків його етнокультури, до міфологічних, фольклорних, літературно-мистецьких джерел духовного життя нації. Байка як один з найбільш популярних жанрів в українській літературі теж привертає до себе увагу естетичними особливостями структури, функціонування та побутування, адже вона є своєрідною мікросхемою Всесвіту, вираженою в людському бутті. Її феноменологія спирається на ментальні опозиції, що набувають свого вираження через архетипові дихотомії: добро – зло, життя – смерть, Космос – Хаос тощо. Жанр байки, можливо, як ніякий інший у світовій літературі відзначається в основних своїх структурних і змістових компонентах сталістю й традиційністю. Оригінальність байкарів вимірювалася передусім не новизною сюжетної й характерологічної основи, а неповторністю національного колориту, конкретністю в змісті та ідеологічною спрямованістю його моралі. Саме Євген Павлович Гребінка, який успадкував і творчо розвив найкращі фольклорні традиції свого народу, заслужено вважається одним із талановитих зачинателів української байки.
Актуальність роботи визначається необхідністю вивчення літературно-мистецького надбання українського народу. Інтерес становить вивчення особливостей культури українців та відображення їх уявлень в народній творчості.
Темою даної курсової роботи є «Фольклоризм у творчості Євгена Гребінки».
Метою даної роботи є теоретичне і практичне дослідження фольклоризмів як народної основи у байках Євгена Гребінки.
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:
1) опрацювати літературно-критичні джерела щодо творчості Євгена Гребінки;
2) визначити історичний шлях байки та її специфічні риси в українській літературі;
3) розкрити текстуальне та сюжетне використання фольклору у байках (прислів’я, приказки, замовляння, анекдоти);
4) висвітлити народно-поетичні прийоми та фольклорні мотиви байок (постійні епітети, порівняння тощо);
5) проаналізувати стилетворчу функцію фольклору у байках Євгена Гребінки.
Предметом дослідження є фольклоризми в байках Євгена Гребінки.
Об’єктом дослідження виступають наступні байки фольклоризми в байках Євгена Гребінки: «Ячмінь», «Лебідь і гуси», «Верша та Болото», «Пшениця», «Рибалка», «Сонце і Вітер», «Зозуля та Снігир», «Віл» та ін.
Матеріалом дослідження послугували теоретичні матеріали з теми дослідження, статті та підручники, а також байки Євгена Гребінки.
Вибір методів та прийомів дослідження пов’язаний зі специфікою об’єкта дослідження та конкретними завданнями, що обумовлюються темою дослідження. З цією метою в роботі використано:

  • метод систематизації теоретичного і практичного матеріалу з теми дослідження;
  • лінгвостилістичний метод;
  • метод вибірки для відбору практичного матеріалу.
    Практичне застосування результати дослідження знайдуть у розробці матеріалів для теоретичних і практичних курсів зі стилістики, культурології, української літератури, а також можуть бути використані студентами в їх курсових, бакалаврських і дипломних роботах.
    Структура роботи: робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

РОЗДІЛ 1. ЄВГЕН ГРЕБІНКА – НЕПЕРЕВЕРШЕНИЙ МАЙСТЕР БАЙКИ

1.1. Становлення Євгена Гребінки як байкаря

Літературна діяльність Євгена Гребінки тривала близько двох десятиліть. За цей порівняно невеликий період він створив чимало оригінальних поезій українською і російською мовами, писав романи, повісті тощо. Але найповнішою мірою він розкрив себе як байкар.
Євген Гребінка, на думку його сучасників, – найкращий байкар в українськім письменстві. У байках Є. Гребінки колоритно відображено природу України, побут і звичаї українського народу. Гребінка глибоко знав українську народну мову, добре володів нею. Поет-байкар часто і влучно вживав народні фразеологічні звороти, метафори, що посилює реалістичність його байок [2, с. 31].
Початок знайомства з українськими народними традиціями, поезією та етнографією Є.Гребінка починає із самого народження 02.02.1812 року, свого родового маєтку який знаходився на Полтавщині, (хутір Убіжище). Його Увагу завжди привертали захоплюючі розповіді про «старовину» матері Надії Іванівни, яка походила з давнього козацького роду Чайковських, та няньки-кріпачки про страту ляхами Наливайка, про Змія Горинича та ін. Навчаючись у приватних учителів, Є. Гребінка, за спогадами одного з них, виявляв помітний інтерес до «слов’ян, малоросійських гетьманів, «Енеїди» І. Котляревського, повір’їв про чарівниць, відьом…», взагалі до народної поезії. Усе це згодом плідно позначилося на творчості майбутнього письменника» [10, с. 180].
Є. Гребінка, спираючись на досягнення світового байкарства, вдало використовуючи вже існуючі українські, російські традиції, створив 27 «глибоко самобутніх, оригінальних творів цього жанру» [8, с. 185]. Найбільшу славу йому принесли «Малороссийские приказки» (1834), (1836). Більшість байок Є. Гребінки написано в стилі просвітницького реалізму. Вони відображають демократичний настрій, соціальні і національні питання, «спрямовані проти сваволі й насильства, беззаконня й несправедливості, що панували в тогочасному суспільстві» [8, с. 187]. Є. Гребінка, – наголошують дослідники, – «розширив жанрові межі байки, урізноманітнив її форми (казка й гумореска, драматична сценка й жартівливе оповідання); він майстерно динамізував сюжет байкового твору, збагатив його образно-поетичну систему, наснаживши виразним національним колоритом» [8, с. 191].
Одна з провідних тематик у байкарській творчості Євгена Гребінки – це кріпосництво. Кріпосництво висміювалось, осуджувалось, висміювалось автором. Пани, судді, чиновники ставали об’єктом критики. Так, викриваючи в байці «Ведмежий суд» судові порядки сучасної йому Росії, поет просто правдиво зображує несправедливий суд, але не говорить про першопричини. Ця байка надзвичайно лаконічна і водночас промовиста і дотепна. Зміст її настільки прозорий, а алегорії настільки зрозумілі, що в ній навіть немає моралі, яка, як правило, завершує байку за вимогами жанру.
Євген Гребінка часто вдається у своїх байках до філософських роздумів. Так, у байці «Пшениця» автор, створивши алегоричні образи зерна і полови, розкриває думку про безперечну моральну вищість простого люду над панами.
Байкарська творчість Євгена Гребінки розвивалася в річищі народно-сатиричних традицій. До того ж байкар зумів творчо сприйняти досвід своїх попередників і сучасників, зокрема Г. Сковороди, І. Котляревського,
П. Гулака-Артемовського. Слід також зазначити вагомий вплив російського байкаря І. Крилова на творчу діяльність Гребінки. Так, наприклад, тема байки «Ведмежий суд» була запозичена з твору російського байкаря «Крестьянин и овца». Сам же Євген Гребінка став визначальним фактором для появи і творчого зростання Леоніда Глібова.
Байкарська творчість Євгена Гребінки займає належне місце в українському літературному процесі XIX століття, вона відіграла важливу роль у розвитку української літератури і літературної мови, і сьогодні його кращі твори є шедеврами українського байкарства.

1.2. Історичний шлях байки і її специфіка в українській літературі

Байка – один із найдавніших видів словесного мистецтва. Своїм корінням вона сягає глибинних фольклорних джерел. Тож і недивно, що її часто відносять до «вічних», традиційних жанрів. Байка – це один з літературних жанрів, що привертає до себе увагу естетичними особливостями структури, функціонування та побутування у життєвому просторі націй. Вона сприймається як «специфічний артефакт української культури, що несе у собі текстопороджуючий механізм феноменологічної природи, який виявляє архетипи і хронотопи етноментальності в загальнолюдських морально-естетичних орієнтирах» [14].
Байка виникла як відповідь на запитання: як повинна поводитися людина в оточуючому світі [4, с. 37]. Поряд з байкою існувала приказка, прислів’я, повчальна сентенція, але сама байка мала епічну, розповідну ознаку, з якої визначалась функція байки: передати життєвий досвід людини у формі конкретного випадку – «від окремого до окремого». На думку
Ю. Л. Главацької, це свідчить, що байка є однією з давніх форм мислення й одним з давніх жанрів словесного мистецтва [4, с. 37].
Байка «вийшла з надр народної свідомості, – пише М. Степанова, – і на всьому протязі свого багатовікового історичного розвитку була тісно пов’язана з народом, передаючи його мудрість, його сподівання, його протест проти гнобителів, його високі моральні ідеали» [17, с. 5]. Цей літературний жанр нерідко зараховується до «вічних», традиційних жанрів літератури, стверджує Б. Деркач, адже вона «своїм корінням сягає глибинних фольклорних джерел» [6, с. 3]. О. Потебня влучно підкреслив, що саме байка є одним із прийомів пізнання моральної сторони людського життя. На думку В. Крекотня, «жанр байки з успіхом культивується українськими письменниками протягом тривалого часу. Йому належала видатна роль у процесі становлення нової української літератури, у формуванні в ній рис народності та реалізму» [11, с. 5]. На початку ХІХ ст. за умов загального інтересу до всіх видів народного мистецтва в національній літературі спостерігається розквіт байкарства.
Як і міф, байка була однією з перших форм художнього мислення. Байки – це короткі оповідання повчального змісту, на початку, або ж в кінці котрих має бути сформульований висновок чи головна повчальна думка – мораль. Кожну байку можна розпізнати за кількома її яскравими особливостями. Окрім моралі, котра є сигнальним маячком будь-якої байки, не менш важливою та впізнаваною її особливістю є алегорія. Тобто, зображення одних предметів та явищ через інші. Саме завдяки цьому пересічними персонажами у байках виступають тварини, рослини та речі, через яких байка, наче зі сторони, показує нам нас – людей. Але й самі люди зрідка також можуть бути персонажами байки – однак лише тоді, коли їхні образи виступають символами тих чи інших людських рис. Окрім цього, байку неможливо уявити без комізму та сатири — її невід’ємних супутників [19].
На думку німецького дослідника байки Р. Дітмара, байка – це обов’язково розповідь про факт. Драматична ситуація може виражатися за допомогою діалогу, який складається з одноразового висловлювання та висловлювання у відповідь, або одноразової дії та дії у відповідь. Чотиричленна схема байки вважається за основну. Доведено, що такий принцип побудови байки широко вживався, починаючи з античності і включаючи сучасність, тобто: ситуація-акція (висловлювання, дія) – реакція (висловлювання у відповідь, дія у відповідь) – результат. Чотиричленна базова схема може доповнюватись повторенням і зміною акції (реакції). Вона може бути скорочена до однієї зміни дії, висловлювання, які у вигляді акції (реакції) і є ядром байки. Драматичний момент вважається переважаючим і визначальним у байці. Має місце принцип антитезової побудови байки. Він виявляється в самому заголовку, який у той же час виконує роль стилістичного контрасту і зіставлення персонажів (наприклад: Кінь і Віслюк, Вовк і Заєць, Лисиця та Півень та ін.). За допомогою такого контрасту підсилюються характеристики персонажів [18, с. 103].
Байковий жанр має давню і багату традицію у світовій і, зокрема, в українській літературі.
Європейська байкова традиція виводиться від Езопа. З одного боку, в ній є багато мотивів, яких немає в езопівській традиції, з іншого – немає сумніву, що: 1) багато т. зв. езопівських байок йому тільки приписано; 2) саме езопівські байки мають свою преддсторію. Зовсім певно, що Езоп, якщо він справді існував, не видумав їх, принаймні не видумав усі, а взяв їх із наявної уже байкової традиції, яка частково прийшла до Греції з близьких і дальніх східних країн зі старою культурою. Пропагандисти буддійської релігії, в центрі якої стояли етичні, а не метафізичні проблеми, буддійські жерці та мудреці ілюстрували своє вчення високо поетичними притчами, серед яких були притчі і про тварин, тобто справжні байки. Відомі також притчі іранського та вавилонського походження [7].
Корінний перелом у історії байки настав тільки у XVII ст., коли були написані байки Ж. Лафонтена, що стали зразком для всіх байкарів Європи. Байки Ж. Лафонтена, хоча й написані на традиційні езопівські сюжети, націоналізувались і пов’язувались тісніше зі своєю епохою. Тварини набували рис людей свого часу. Збільшувалась роль побутових деталей. Тварини та особи, які в них з’явились, з персоніфікацій певних пороків і прикмет перетворювались у справжні персонажі живої драматичної дії, так що байки уподібнювались до коротких п’єс, у яких діючими особами були тварини, які мали свою індивідуальну вдачу та мову, застосовану до їхнього характеру. Мораль у байках Ж. Лафонтена відходила на задній план. Це – емпірична мораль, яка панувала тоді в суспільстві [7].
У давній українській літературі байка майже не розглядалась як самостійний жанр, а була складовою поетик, риторик. Зразки байок зустрічаються в шкільних риториках Митрофана Довгалевського, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського. Байки використовували у своїх «проповідях» Іоанікій Галятовський та Антоній Радивилівський. Нову літературну байку в Україні започаткував Григорій Сковорода «Байки харківські» (1753-1785) [16].
Згодом байка починає усвідомлюватися і як самостійний літературний жанр, посідає належне місце в поетиках та риториках, які намагалися систематизувати відомості про неї. Доказом розмежування байки та вимислу з різних поетик та риторик є наведені приклади, представлені В. Крекотнем в літературній розробці. Наприклад, поетика 1719-1720 рр.: «Хоч байка і вимисел є одне і теж, проте між ними існує різниця, яка полягає в тому, що поетичний вимисел має істинну основу і зв’язаний з дійсною подією, а байка… створюється без будь-якої основи і правдоподібності» [11, с. 12]. Шкільні теоретики головне вбачали в «діалектичному поєднанні вигаданого та істинного, вимислу і правди» [11, с. 13]. Ця риса і покладена в основу тлумачення байки як різновиду риторичного прикладу і як літературного жанру.
У перші десятиліття XIX ст. за часів формування нової національної літератури байка була одним з панівних жанрів, який помітно сприяв демократизації літературного процесу. Петро Гулак-Артемовський, Левко Боровиковський та Євген Гребінка збагатили жанр байки структурно й тематично, наповнили новими життєвими реаліями, народним колоритом. Розквіт жанру в українській літературі пов’язують з ім’ям Леоніда Глібова. До байки також зверталися Іван Франко, Борис Грінченко [20].
Отже, байка – це жанр української літератури, який поєднує в собі народну творчість, міфологію, історію та ін. Сутність байки – це мораль, яка передає життєвий досвід людини у формі конкретної життєвої обставини.

РОЗДІЛ 2. НАРОДНА ОСНОВА БАЙОК ЄВГЕНА ГРЕБІНКИ

2.1. Текстуальне та сюжетне використання фольклору у байках

Найочевидніша ознака байок Є. Гребінки – легка текстова запам’ятовуваність. Тому отримане розуміння закладеного в байку змісту зберігається постійно. Це – результат зображення якого-небудь факту у вигляді гострослівної сентенції, що оголює його суть і відкидає несуттєве. Для досягнення довготривалого ефекту творець байки намагається вийти за межі звичних мовних кліше, використовуючи специфічні мовні прийоми, в тім числі й метафори та незвичні синтаксичні звороти. При такому поєднанні байка відразу ж створює враження тексту, що захоплює читацьку увагу та є гідним цієї уваги. Наприклад, в байці «Ячмінь»:
Скажи мені, будь ласкав, тату,
Чого ячмінь наш так поріс,
Що колосків прямих я бачу тут багато,
А деякі зовсім схилилися униз,
Мов ми, неграмотні, перед великим паном,
Мов перед судовим на стійці козаки? [22, с. 7],
Є. Гребінка вживає сентенцію Мов ми, неграмотні, перед великим паном, / Мов перед судовим на стійці козаки? Сентенція передає історію кріпацтва та панства в Україні, а також звертається до доби Козаччини, де, як відомо, існували свої власні звичаї покарання.
В наступному прикладі з байки «Ячмінь» бачимо імпліцитно виражену сентенцію:
Батько
Оті прямії колоски
Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром;
Котрі ж поклякнули — то Божа благодать:
Їх гне зерно, вони нас мусять годувать [22, с. 10].
Вираз Оті прямії колоски / Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром – це алюзія родинних відносин «батько – діти». Діти є продовження роду. Деякі з них «ростуть даром», тобто живуть негідним життям або марнують його.
Інша специфічна жанрова ознака – одночасна текстова простота й глибина. Це можна назвати ілюзією простоти. На поверхні зміст твору цілком зрозумілий і легко засвоюється:
Я бачив, як пшеницю мили:
То що найкращеє зерно
У воду тільки плись, якраз пішло на дно,
Полова ж, навісна, пливе собі по хвилі [23, с. 27].
Байки Гребінки органічно пов’язані з народними приказками і прислів’ями, не випадково він називає свої твори «приказками», побудованими за принципом розгортання й конкретизації фольклорних прислів’їв. Наприклад, в основі байки «Верша та Болото» — мотив народного прислів’я Насміялася верша з болота, аж і сама в болоті; повчання байки «Школяр Денис» взято з прислів’я Пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать тощо) [5, с. 22].
В байці «Лебідь і гуси», знаходимо народні прислів’я зводити з глузду та витріщати баньки:
На ставi пишно Лебедь плив,
А Гуси сiрiї край його поринали.
«Хiба оцей бiляк вас з глузду звiв? –
Один Гусак загомонiв,-
Чого ви, братця, так баньки повитрiщали? [22, с. 4].
Завдяки прислів’ям текст набуває розмовного характеру. Обидва прислів’я мають емоційне забарвлення. Вираз зводити з глузду означає доводити кого-небудь до стану божевілля; прислів’я витріщати баньки теж експресивно забарвлене – воно означає крайню ступінь здивування, шок від побаченого.
В байці «Рибалка» прислів’я використовуються з метою створення іронії:
На рiчцi тiй жили батьки мої
I панства чортiв тиск: Василь, Iван, Микола,
Народ письменний, страх,
Бував у всяких школах,
Один балакає на сотнi язиках.
Арабську цифиру, мовляв, закон турецький,
Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-нiмецьки [22, с. 7].
Прислів’я як гуси, по-нiмецьки вжито Є. Гребінкою, щоб передати усю незграбність та неграмотність людей. Порівнюючи мовлення «неписьменних» людей з «гусячим», письменник показує, що воно звучить не краще ніж «гусяче гоготіння» і не несе в собі ніякого смислу.
В наступному прикладі з байки, вжито прислів’я сидить в печiнках:
«Уже ж вона менi отут сидить в печiнках,
Ся рiчка каторжна! — рибалка став казать [22, с. 7],
Це прислів’я передає значення набридливості; постійної присутності перед очима, але ця присутність небажана. Є. Гребінка використовує прислів’я з метою створення емоційно-експресивного забарвлення тексту.
В окремих з байок поет творчо використав традиційні мотиви, опрацьовані ще античними авторами та їх багатьма послідовниками. Приміром, в основу «Могилиних родин» покладено чотирирядкову притчу «Гора-породілля» Федора [5, с. 22].
Мотиви творів І. Крилова своєрідно, на іншому життєвому матеріалі, іншими художніми засобами оброблені в таких байках Гребінки, як «Рибалка» («Селяни і Ріка»), «Ведмежий суд» («Селянин і Вівця»), «Грішник» («Троєженець») та ін. [5, с. 22].
У байці про «Сонце і Вітер» розгортається ідентичний сценарій з Езопівською байкою (Сонце і Вітер сперечалися, хто сильніший, і вирішили той з них переможе, хто змусить роздягтися людину в дорозі. Сильно почав дути Вітер, але людина тільки ще більше ховалася в одежу, а Сонце припекло – людина роздяглася, і Сонце одержало перемогу в спорі), але українська байка збагачена національним оформленням, на що вказує вживання соціокультурних локалізмів: козак замість езопівської людини [12, с. 227].
За цілком аналогічним сценарієм розгортається сюжет байки Є. Гребінки «Ворона і Ягня» із фабулою Езопа «Орел, Галка і Пастух». Перша майже повністю репродукує античний сюжет: Ворона, побачивши, як орел схопив ягня, позаздрила і захотіла зробити те саме. Її жертвою став баран. Але вона тільки заплуталась у його руні, їй на допомогу прибіг вівчар. Український байкар, крім зміни назви, насичив свою байку художньою самобутністю, зробивши авторський акцент на моралі:
Мабуть, господь так світ создав,
Що менший там не втне, де більший геть-то зможе,
Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже,
Щоб крилець хто не обчухрав [24, с. 66].
Байку про «Лебедя і Гуся» можна розглядати як повну художню переробку античного зразка. Змінивши сюжет цілком, Є. Гребінка залишив головну суть цієї байки, показавши в образі Лебедя, обмазаного брудом, український народ, залишив йому всю міць своєї волевої сутності (незважаючи ні нащо, народ має можливість виплутатися з будь-якого тяжкого становища) [12, с. 227].
Як слушно завважила Ю. Сирота, байки Євгена Гребінки, які написані під впливом фольклору, містять архетипні мотиви та образи (образи лісу, відьми, сироти, дороги, братовбивства, мачухи, смерті). Окрім цього дослідниця зазначає і про поєднання християнського та язичницького світогляду в творах письменника про Україну (мотиви сповіді, молитви, покаяння поруч із міфологічними образами нечистої сили, Долі, сплячої красуні, Місяця-юнака тощо) [15, с. 9].
Байка «Пшениця», наприклад, одночасно є констатацією життєвого факту, інтерпретацією відомого біблеїзму відсіяти зерно від полови та розширеним переспівом народної паремії повний колос додолу гнеться, а порожній – угору пнеться. Цікавий ще один жанровий парадокс байки полягає в тому, що вона одночасно є носієм і конкретного, і всезагального характеру:
У лузі Маківка весною зацвіла,
Проміж других квіток як жаром червоніла;
До єї раз у раз літа бджола,
Бабок, метеликів над нею грає сила.
Пройшов день, два, і з неї цвіт опав,
І маківка осиротіла;
Бджола на іншій квітці сіла,
Ту погань метелів мовби лихий забрав [23, с. 29].
Конкретна життєва ситуація, зображена в тексті, переростає в універсальний принцип споживацького ставлення до життя. Метафорична маківка – до пори до часу джерело живлення, натхнення й задоволення, якого на всіх вистачає. Але коли, згідно з дією законів циклічного часу, це джерело міліє й пересихає, про нього всі забувають. Знаходяться інші функціональні еквіваленти метафоричній маківці. Навіть коли в байці використовується прямий, а не переносний смисл, він дотичний до всієї категорії аналогічних явищ і засвідчує про загальну тенденцію. Виходить так, що байка – це аналіз постійно повторюваних життєвих ситуацій, і в такій якості вона співвідносна з усіма прикладами зображених у різних ракурсах соціальних явищ. Деякі гребінківські тексти вражають точністю, глибиною осмислення цих явищ й водночас афористичністю висловлювання осмисленого:
Хто хоче полюбить суддю грошозаплода,
Про його розпитай панів,
А не питай у простого народа («Зозуля та Снігир») [23, с. 26].
Або: Ох! Поти жевжики вчащали,
Поки всі ягоди на вишні обдзюбали –
Тепер до бідної ніколи не летять («Горобці да Вишня») [23, с. 28].
Отже, байки Є. Гребінки текстуально легко запам’ятовуються. Письменник вдається до використання прислів’їв і приказок, які дозволяють йому передати національно-культурний колорит історії українського народу.

2.2. Народнопоетичні прийоми та фольклорні мотиви байок

Для зображення пейзажів, характеристики героїв та сюжетних ситуацій у своїх байках Є. Гребінка користується усталеними в народній творчості прийомами, які і творять особливості поетики. У байках Є. Гребінки спостерігаємо широке використання стилістичних ресурсів національного фольклорного епосу українців, виразний романтичний характер, соковиту, живу народну мову яку автор впроваджує для кращої передачі традиційних народних пісень тем кохання, зради, одруження з нелюбом і т. ін. У своїй творчості Є. Гребінка наслідував кращі як фольклорні так і літературні традиції, використавши досвід попередників, йшов досить самостійно, надавав своїм творам українського колориту, відображав світогляд українського народу [3, с. 69].
Народна основа байок передбачає звернення до культурних традицій українського народу. В творчості Є. Гребінки народними елементами та фольклоризмами виступають вірування народу про природні явища, побут, міфологію тощо.
Так, в байці «Віл» представлено уявлення народу про вола як покірну тварину, яку використовують суто в роботі:
Мабуть, на небі звісно стало
(Про себе Віл в кошарі гомонів)
Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив
Да й витерпів-таки чимало –
Що в плузі силковавсь, копиці волочив,
Із ранку у ярмі до півночі ходив,
І ще щодня бував і битий! [22, с. 18].
В байках Є. Гребінки представлені уявлення українців про тварин: цап, лисиця, вовк – звірюка, ведмідь, віл – попеластий, ягня, кінь – злий, баский, татарський, жвавий , щеня, мишеня – руденьке, наприклад:
Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Вiл
На панськiй винницi пив, як мошенник, брагу,
Їв сiно, i овес, i сіль [22, с. 4].
Запозичивши з фольклору образи персонажів-тварин, наділяючи їх рисами, взятими з народних казок, легенд, прислів’їв: (лисиця – хитра, вовк – кровожера, віл – беззахисний трудівник,), байкар майстерно відтворив погляди народу на суспільні явища. В байках Є. Гребінки представлені наступні народні образи:

  • тварини і птахи: орел – птичий цар, зозуля – птиця славна – як панна, снігир – червоногрудий – як небудь засвистить – насупившись сидить, лебідь – білий, гуси – сірії, горобці – молодці – жевжики, утята, вороненя – дурне, соловей – сіренький – співака, синиця – вертиться – джеркотить – по дереву скака, іволга – вишні гарно об’їда, а в співи не вдається.
    Наприклад, в байці «Ведмежий суд»:
    Ведмiдь сердито став ревiть.
    «А то вiн сiно їв!» — Вовки завили.
    Вiл щось почав був говорить,
    Да суддi рiч його спочинку перебили,
    Бо вiн ситенький був. I так опредiлили
    I приказали записать:
    «Понеже Вiл признався попеластий,
    Що вiн їв сiно, сiль, овес i всякi сластi,
    Так за такi грiхи його четвертувать
    I м’ясо розiдрать суддям на рiвнi частi,
    Лисичцi ж ратицi оддать». [22, с. 4],
    ведмідь асоціюється з сердитістю, ревінням; вовк – з виттям, хижістю, голодом; віл символізує жертву, а лисиця – хитрість.
  • стихії: вода (річка – маленька, Сейм – мов бішений шумів, Десна – ревла несамовита, Сула); земля (гора, болото, степ – бідашний – став сумовать – сивий, рілля, стерня); вогонь, вітер; сонечко, небо – чисте, хмара – надулась:
  • І Вітер шпарко полетів.
  • Надворі дуже сумно стало,
  • По небу хмари скрізь погнало,
  • А Вітер по землі, крий Боже, заревів [22, с. 16].
  • рослинність: Пшениця, ячмінь, гай – темний, дуби – задумались (мудрість), осики – затремтіли, клен – гнучкий, в’яз –із лиха в низ нагнувсь, вишня, будяк, коноплиночка, маківка, Рожа – Червона, Хміль – зелений – проклятущий. Наприклад:
  • Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,
  • І божий мир, як маківка, цвіте [22, с. 11].
    До народно-поетичних прийомів в байках Є. Гребінки належать оніми (власні назви). Зокрема, в байці «Мірошник» зустрічаємо власні назви на позначення традиційних страв української кухні:
    У його є і хліб, і сіль, і сало,
    Чи то в скоромний день — із маслом буханці,
    Книші, вареники і всякі лагоминки;
    У п’ятницю – просіл, з олією блинці,
    Пампушки з часником, гречаники, стовпці.
    Обідать він, було, не сяде без горілки,
    А в празник піднесе і чарку калганівки [22, с. 22].
    Серед фольклорних мотивів в байках Є. Гребінки представлені уявлення та спостереження народу за природними явищами, наприклад:
  • …зате спитай ввесь світ,
    Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,
    Живе собі, як панна,
    Гуляє у садку, нічого не псує,
    По гілочках намистечко кує,
    Да скілько літ кому прожить віщує [22, с. 10].
    В байці «Зозуля та Снігир», образ зозуленьки як плаха, що віщує долю є фольклорним.
    Отже, до найбільш розповсюджених народнопоетичних та фольклорних образів належать наступні образи – тваринний світ, рослинність, стихії. Євген Гребінки вживає власні назви, яке передають побутові уявлення українців (назви їжа).

2.3. Стилетворча функція фольклору у байках Євгена Гребінки

Фольклоризми в байках Є. Гребінки виконують стилетворчу функцію. Зокрема, до фольклоризмів належать колоквіальні лексичні одиниці, наприклад, як в байці «Лебідь і гуси» — пиндючить; беседа:
Ми попеластi всi, а вiн один мiж нас
Своє пиндючить пiр’я бiлеї
Коли б ви тiлько захотiли,
Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась,
Ми б панича сього якраз перемастили [22, с. 4].
Фольклоризм пиндючити – це вульгарна зневажлива форма слова, що має значення «поводитися чванливо, бундючно» [21]. Фольклоризм беседа це русифікована форма українського слова бесіда, що означає «розмову двох або більше співбесідників» [21].
Розмовні фольклорні елементи в байках Є. Гребінки мають емоційні конотації. Так в байці «Рибалка» вжито фольклоризм шолопаї:
Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь!
Усi мовчать. Гай-гай, якi шолопаї!
Вона в Сулу тече у нашiй сторонi.
(Ви, братця, все-таки домiвки не цурайтесь.) [22, с. 6].
Фольклоризм шолопай використаний письменником з метою передачі несхвалення. Фольклоризм має розмовне походження. В побуті шолопаями називали ледарів, гультіпак тощо.
В наступному прикладі з байки «Будяк та коноплиночка» фольклоризм представлений вульгаризмом паскуда:
«Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?» –
На Коноплиночку в степу Будяк тукав.
«Да як рости менi? i сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-пiд корiнця забрав» [22, с. 8].
Фольклоризм паскуда використовується по відношенню до особи, яка є мерзотником, покидьком. Емоційна складова вульгаризму допомагає письменнику передати негативне ставлення до такої особи.
Автор широко використовує розмовну мову народу, використовує діалектну фору, просторіччя, подекуди лайливі слова, вульгаризми. Наведемо приклади з байок: «Цап» (поганший, мусять, гнать, пропадать, вже, врем’я), «Зозуля та снігир» (Зозуля м’ясо жре, хищний птах. Троха чи не бажа, Орла із’їсти, тогді, прийшлось би утікать хоч за море без вісти, лучче), (бідашний Степ став сумовать, зробить, казать, кричать, терпіть, летіть, засівать, одвічать, вершу засторчив, от сих різдвяних свят, огонь уздрів, відлогу з плеч гирує, полонізм – із моці вибився, ся річка катержна, к тобі), пиндючитися, кумедія та інші. Подекуди використовує русизми: удирать, проучить, твоїх годів, в празничному наряді, світ создав, пообіщав, одвічати, утята, мимо. Лайливі слова (сучий син, кат його ма) [3, с. 69].
Як зазначалося вище, особливу увагу Є. Гребінка надає поетичній народній мові. Автор збагачує свої твори елементами старослов’янізмів; понесе, миряне, пребеззаконіє; порівняннями: І божий мир, як маківка цвіте; червоний, ніби квітка…; для більш саркастичного розуміння ситуації письменник користується пестливими словами: вишенька, коноплиночка, маківка, грошики, сінце, річечка, пізненько, вітерок, дурненький [3, с. 69].
До фольклорних елементів належать історизми, які виникли на культурному підґрунті, наприклад:
Цар грізно загукав і люльку став палить,
І в люльку пхав огонь, і люлька гасла в роті,
А далі схаменувсь, за радою послав [22, с. 18].
В наведеній байці вжито історизм люлька – пристрій для паління тютюну та інших рослинних речовин, який складається з мундштука та стамелю. Люльки були широко розповсюджені в усьому світі, однак з початку XX століття їх поступово витіснили цигарки.
В деяких байках знаходимо усталені образи жінок та чоловіків. Наприклад, в байці «Маківка» вжито прикладку дівчино-серденько:
Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем’я,
Жартуй, да не глузуй із бідних парубків;
А то мине весна твоїх годів,
Покине і тебе дияволове плем’я [22, с. 12].
Прикладка дівчино-серденько – це усталений образ української молодої дівчини, яка відрізняється вродою і є дорогою серцю.
В байці «Рибалка» чоловічий образ представлений фольклоризмом москаль:
I рознi деякi казав, сердега, речi,
Iз злостi, як москаль, усячину гукав;
А далi почепив собi сакви на плечi,
У люльку пхнув огню, цiпок у руки взяв
I рiчку позцвать до рiчки почвалав [22, с. 7].
Термін «москаль» походить від назви середньовічної російської держави Великого князівства Московського, відомої в ранньому новому часів як Московське царство, Московія або Московщина. Початково термін позначав жителя цієї держави, а згодом і росіян. Зараз слово «москаль» в Україні використовується як дуже поширене неофіційне, побутове означення росіян. Слово має нейтральне чи злегка зневажливе забарвлення.
Прислів’я як фольклорні елементи – це активний образотворчий чинник авторської оповіді. Через них письменник передає ставлення до зображуваних подій, акцентує смислову та стильову позиції мовних засобів. За допомогою прислів’їв краще розкриваються читачеві внутрішній світ, настрій, світогляд персонажів тощо. Стилістичне використання прислів’їв письменниками – творчий процес. Прислів’я – одне з невичерпних джерел посилення експресивності, поглиблення логізації викладу, тому вони набувають особливої естетичної значущості [9, с. 40]. Наприклад, в байці «Рибалка»:
Рибалка дивиться i очi протирає:
Не вiрить сам своїм очам,
Бо по Сулi – чорти б їх мучив матiр –
Пливуть хлiвцi, стiжки, дiжки, усякий крам
I бiдного його ниряє ятiр! [22, с. 7],
вжито прислів’я не вірити своїм очам, яке має значення «бути надзвичайно здивованим, враженим, побачивши що-небудь» [21].
Отже, фольклоризми в байках Є. Гребінки виконують стилетворчу функцію. Одна з найбільш яскравих функцій – емоційно-експресивна. Використання історизмів та старослов’янізмів дозволяє письменнику відтворити особливості певної епохи або умов, за яких виникло слово.

ВИСНОВКИ

Дослідивши місце фольклоризмів у байках Євгена Гребінки, можемо зазначити, що в байках фольклорні елементи використовуються з метою передачі національно-культурних особливостей тексту.
По-перше, результати дослідження свідчать, що байка – це самостійний жанр української літератури. Сутність байки – це мораль, життєвий досвід, який письменник передає імпліцитно. Для відтворення моралі байки, письменник може використовувати різні образи. В основі образів в байці можуть бути покладені міфологічні сюжети. Це пов’язано з тим, що байка містить в собі мораль, висловлену у непрямій формі, тобто через асоціативні зв’язки, які поширені в певній культурі. Асоціації виникають з уявлень та вірувань українців, їх побуту, світоглядних традицій тощо. Серед українських байкарів, провідне місце в українській літературі займає Євген Гребінка. В його байках висміюються та критикуються людські вади, такі як жадоба, безглуздість та ін. Звернення до відомих народних образів дозволяє відносити байку до фольклорного жанру. Слід зауважити, що фольклорні елементи в байці відображені не тільки на рівні образної структури аналізованих текстів, але й на рівні лексики, що визначило інтерес до комплексного аналізу байок Євгена Гребінки.
Є. Гребінка широко звертається до використання образів тварин. Через образ тварини – лисиці, вовка, ведмедя тощо, письменник передає якості та вади людини, наприклад такі як хитрість (лисиця), хижацтво (вовк), сила (ведмідь). Серед розповсюджених образів в байках Є. Гребінки знаходяться образи природного світу – найменування рослин, стихій.
По-друге, в складі байок Є. Гребінки в якості фольклорних елементів виділяються прислів’я. Як відомо, ці лексичні одиниці мотивовані народною традицією, оскільки виникають в розмовній моді людей. В результаті, в байках вони повністю зберігають цю функцію – надання тексту розмовного характеру.
По-третє, важливе місце в байках Є. Гребінки займають власні назви та емоційно-забарвлені слова. В основу перших покладено історичні та міфологічні образи (москаль, лазар); базою для других – є розмовний стиль, де виникають вульгаризми (шолопаї). Завдяки використанню фольклоризмів стиль байок Є. Гребінки насичений образами національно-культурного плану. Завдяки ним можна дізнатися про традиції українського народу, їх побут, культуру.
Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що фольклоризми використовуються Є. Гребінкою з метою висвітлення несхвальних, осудливих якостей людей (жадоби, ледарства, зрадництва тощо). Звернення до використання фольклоризмів, які завдяки свої народній складовій, є широко відомими, інтерпретація смислів закладених Євгеном Гребінкою є нескладною для читача, а тому мораль байки легко прочитується та запам’ятовується.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

НАУКОВА ЛІТЕРАТУРА

  1. Крекотень В. І. Байки в українській літературі XVII-XVIII ст.: [пам’ятки давньої української літератури] / Володимир Іванович Крекотень. – К.: АН УРСР, 1963. – 200 с.
  2. Барабанова О. З історії українського романтичного руху: творчість Михайла Петренка / О. Барабанова // Історична поетика. Питання літературознавства. Вип. 78. – 2009. – С. 29-34.
  3. Бурлака Н. С. Фольклоризми у поетичному доробку Євгена Гребінки / Н. С. Бурлака // Література. Фольклор. Проблеми поетики. – Вип. 35. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2011. – С. 65-70.
  4. Главацька Ю. Л. Становлення байки як жанру / Ю. Л. Главацька // Південний архів. Філологічні науки: Зб. наук. пр. – Херсон: Вид-во ХДУ, 2005. – Вип. ХХХ. – С. 36-39.
  5. Грабовська О. М. Уроки української літератури. 9 клас. ІІ семестр: Посібник для вчителя / О. М. Грабовська, А. Р. Дідух. – Тернопіль: Нав чальна книга – Богдан, 2011. – 480 с.
  6. Деркач Б. А. Українська байка / Борис Андрійович Деркач. – К. : Дніпро, 1983. – 463 с.
  7. Домбровський Р. Генеза та еволюція байки езопівського типу / Р. Домбровський, Ю. Домбровський // Іноземна філологія Вип. 123. – 2011. – 298 с.; С .246-251.
  8. Жулинський М. Г. Історія української літератури ХІХ століття: У 2-х кн. Кн. 1 / М. Г. Жулинський, М. П. Бондар, М. Т. Яценко. – К.: Либідь, 2005. – 656 с.
  9. Здіховська Т. В. Роль фразеологічних одиниць у художніх текстах / Т. В. Здіховська // Філологічні науки. Мовознавство. – 2010. – №2. – С. 39-43.
  10. Історія української літератури ХІХ ст. [Текст]: підручник : у 2-х кн. Кн. 1 / За ред. М. Г. Жулинського. – К.: Либідь, 2005. – 656 с.
  11. Крекотень В. І. Байки в українській літературі XVII-XVIII ст.: [пам’ятки давньої української літератури] / Володимир Іванович Крекотень. – К.: АН УРСР, 1963. – 200 с.
  12. Махова К. С. Античні фабули в давній українській літературі / К. С. Махова // Наукові праці. Літературознавство. Вип. 212. – Т. 224. – 2013. – С. 59-63.
  13. Махова К. С. Езопові сюжети в українській байці першої половини ХІХ століття / К. С. Махова // Наукові записки [Національного університету «Острозька академія»]. Сер.: Філологічна. – 2012. – Вип. 27. – С. 223-227.
  14. Назаренко О. Особливості жанру байки ХІХ ст. в українській літературі [Електронний ресурс] / О. Назаренко. – Режим доступу: http://library.udpu.org.ua/library_files/stud_konferenzia/2012_2/visnuk_12.pdf
  15. Перевертень Н. Фольклорна основа ранніх творів Є. Гребінки / Н. Перевертень // Література. Фольклор. Проблеми поетики: [збірник наукових праць]. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2011. – Вип. 35. – С. 439-447.
  16. Розвиток української байки як жанру дитячої літератури у 80–90-х роках ХІХ-початку ХХ століття / О. М. Дорогокупля // Актуальні проблеми слов’янської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство: Міжвуз. зб. наук. ст. – 2009. – Вип. XX. – С. 475-480.
  17. Степанов Н. Л. Русская баня XVIII-XIX вв. / Николай Леонидович Степанов. – Л.: Советский списатель, 1977. – 656 с.
  18. Dithmar R. Die Fabel: Geschichte, Struktur, Didaktik. – Paderborn: Schoningh, 1971. – S. 103-113.

ДОВІДКОВА ЛІТЕРАТУРА

  1. Байки: усна народна творчість [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://traditions.in.ua/usna-narodna-tvorchist/baiky
  2. Байки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukraine-in.ua/ua/folk/ukrainskiye-narodnyye-bayki
  3. Словник української мови: в 11 томах / [А.П. Білоштан, М.Ф. Бойко, В.П. Градова, Г.М. Колесник, О.П. Петровська, Л.А. Юрчук]. – 1971. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sum.in.ua/

ІЛЮСТРАТИВНИЙ МАТЕРІАЛ

  1. Гребінка Є. П. Байки / Є. П. Байки. – Вид-во «Відкрита книга», 2011. – 28 с.
  2. Гребінка Є. П. Вибрані твори / Є. П. Гребінка. – К.: Дніпро, 1980. – 368 с.
  3. Гребінка Є. П. Твори: В 5-ти т. / Упорядкування, підготовка текстів, вступна стаття і примітки Зубкова С. Д. – К. : Держ. видав. худож. літ., 1957. – Т. 1. – 424 с.

ДОДАТКИ

Тести за байками Є. Гребінки

  1. В уривку з байки «Сонце та Вітер» знайдіть прислів’я, яке містить розмовний елемент на позначення тварини:
    Зігнувся на коні козак,
    До себе горне кобеняк
    Та, знай, нагайкою по ребрам шкапу лупить.
    Хуртовина назад бідаху пре,
    За поли смикає, відлогу з плеч гирує,
    Аж шлях курить, трава в степу хвилює,
    А все одежі не здере
    а) до себе горне кобеняк;
    б) відлогу з плеч гирує;
    в) нагайкою по ребрам шкапу лупить.
    (Відповідь: В).
    2) Звідки запозичений фольклоризм Лазар в байці «Могилині родини»:
    Чумак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі,
    І красти бублики шатнули школярі;
    Сластьони шкварились, сідухи цокотіли;
    Про Лазаря старці під кобзу голосили.
    а) міфологія;
    б) релігія (Біблія);
    в) українська література.
    (Відповідь: Б).
    3) До якого стилю належить слово могорич в байці «Злий кінь»:
    Сусід сусідів кликать став
    І могорич пообіщав,
    Щоб тільки помогли йому Коня упорать.
    Народ зійшовсь та гук такий підняв,
    Мов цілину п’ять плугів орють.
    а) розмовний,
    б) офіційно-діловий;
    в) науковий.
    4) Що символізує образ лисиці в байці «Ведмежий суд»:
    а) Жадобу,
    б) хитрість;
    в) щирість.
    (Відповідь: Б)
    5) Яку мораль закладено в байці «Будяк та коноплиночка»:
    а) щоб тебе любили, потрібно любити людей,
    б) егоїзм – це спосіб завоювати повагу,
    в) необхідно більше уваги приділяти домашній роботі.
    (Відповідь: А).
    6) Прочитайте уривок з байки «Рожа да хміль». Визначте, які слова належать до розмовних історизмів:
    А то коли к тобі ні заверну у хату –
    Ти з благородієм сидиш запанібрата,
    І чарка катержна гуляє по столі.
    Чи то в село лихий примчить якого
    Паничика, мовляють, судового –
    Та сарана живе на твоєму добрі.
    Або і возний сам, червоний, ніби квітка,
    Деньків по п’ятеро кружляє у тебе;
    А коней-калічі повнісінька повітка
    Твоє сінце скубе.
    а) хата, чарка, сарана;
    б) червоний, сінце, деньків;
    в) катержний, повітка, возний
    (Відповідь: В).