Перевод поэзии

Друзья! К нам поступило такое необычное задание, как сделать поэтический перевод отрывка из пьесы «Ромео и Джульетта» славноизвестного драматурга У. Шекспира. Задание оказалось чрезвычайно интересным! А как мы справились, решать вам!

РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА

ДІЙОВІ ОСОБИ
Хор.
Ескал, князь Веронський.
Паріс, молодий дворянин, родич князя.
Монтеккі, Капулетті, глави двох ворогуючих родин.
Старий, дядько Капулетті.
Ромео, син Монтеккі.
Меркуціо, родич князя і друг Ромео.
Бенволіо, небіж Монтеккі і друг Ромео
Тібальт, небіж синьори Капулетті.
Брат Лоренцо, чернець-францисканець.
Брат Джованні, чернець-францисканець.
Балтазар, слуга Ромео.
Абрам, слуга Монтеккі.
Самсон, слуга Капулетті.
Грегорі, слуга Капулетті.
П’єтро, слуга Джульєттиної мамки.
Аптекар.
Троє музикантів.
Стражник.
Леді Монтеккі, дружина Монтеккі.
Леді Капулетті, дружина Капулетті.
Джульєтта, дочка Капулетті.
Мамка Джульєтти.
Городяни Верони, родичі обох родин;
Учасники балу-маскараду, носії смолоскипів, пажі, сторóжа, вартові та слуги.

Дія відбувається у Вероні, в Мантуї.

ПРОЛОГ
Входить Хор.
Однаково шляхетні дві родини
У славній Вероні, де ця проходить дія,
У ворожнечі минали їхні дні,
Аж доки кривава відбулась подія.
Сíм’ї цих двох непримиренних ворогíв,
Закоханих пристрасних та щирих породили,
Сумне кохання та смерть трагічна їх
Між ними одвічні чвари припинили.
Печаттю загибелі відмічена любов,
Гнів і ненáвисть, що плекали дві родини,
Як ворожнечі кінець поклала кров,
Вам покаже дійство це за дві години.
Тож даруйте нам недоліки сказання,
Пробачте їх, у нього вкладене старання.
(Хор виходить.)

ДІЯ ПЕРША
СЦЕНА 1
Верона. Міський майдан.
Входять Самсон та Грегорі, слуги Капулетті, з мечами і щитами.

Самсон
Грегорі, даю слово, ми не станемо перед ними плазувати.

Грегорі
Не інакше, як ми примусимо їх плазувати перед нами!

Самсон
Тож, завдамо їм жару!

Грегорі
Аби самим при цьому не обпектися.

Самсон
Я буду рубати всіх, нехай лише зачеплять.

Грегорі
Не швидка то справа тебе розлютувати.

Самсон
Та кожен з дому Монтеккі доводить мене до сказу.

Грегорі
Може лютувати й означає діяти, та щоб бути хоробрим треба твердо не стояти на місці. Отже, коли тебе роздратують, ти накиваєш звідти п’ятами.

Самсон
Жоден пес з дому Монтеккі не примусить мене зрушити з місця. Я стану біля муру та буду захищатися від кожного чоловіка чи дівки з дому Монтеккі.

Грегорі
То ж бо і видає, що ти слабодухий раб. Лише боягузи відступають до мурів.

Самсон
Таки правда! Жінки – слабкі, то ж їх до мурів і притискають. Отже, чоловіків з дому Монтеккі я буду відштовхувати від муру, а жінок ближче припирати до нього.

Грегорі
Чвари – господарські, але і нас слуг зачіпають.
Самсон
Все одно! Я буду справжнім тираном. Як порубаю їхніх чоловіків, візьмусь за жінок. Я їм голови постинаю.

Грегорі
Голови? Бідолашним жінкам?

Самсон
Голови або щось інше. Розумій як хочеш.

Грегорі
Нехай той розуміє, про кого мова.

Самсон
Я їм спокою не дам, доки вистачить сили стояти. Усім добре відомо, що я добрий шмат м’яса.

Грегорі
Добре, що не риба, а то була з тебе в’ялена тріска. Скоріше, діставай меч! Сюди йдуть двоє з дому Монтеккі.

Входять Абрам та Балтазар, двоє слуг Монтеккі.

Самсон
Є! Меч наготові! Почни сварку! Я прикрию тебе ззаду.

Грегорі
Що? Як? Станеш позаду та й накиваєш п’ятами?

Самсон
Не бійся, я не підведу.

Грегорі
Ще чого! Через тебе боятися!

Самсон
Треба щоб закон був на нашому боці. Нехай вони почнуть першими.

Грегорі
Я зроблю похмурий та лютий вигляд, коли буду проходити повз них. Подивимось, як вони це сприймуть.

Самсон
Це їх розлютить! Я зневажливо вкажу на них пальцем. Якщо вони це стерплять, то вкриють себе ганьбою.

Абрам
Це ви на нас вказуєте пальцем, пане?

Самсон
Я просто вказую пальцем, пане.

Абрам

Це ви на нас вказуєте пальцем, пане?

Самсон (до Грегорі)
Якщо я відповім “так”, чи буде закон на нашому боці?

Грегорі (до Самсона)
Ні в якому разі.

Самсон
Ні, пане. Я не на вас вказую пальцем, пане. Я просто вказую пальцем, пане.

Грегорі
Ви напрошуєтесь на сварку, пане?

Абрам
Сварку, пане? Ні в якому разі, пане?

Самсон
Але якщо ви напрошуєтесь, я до ваших послуг. Я служу хазяїнові не гіршому за вашого.

Абрам
Але й не кращому.

Грегорі
Гаразд, пане.

Грегорі (до Самсона)
Скажи “кращому”. Сюди йде небіж мого господаря.

Самсон
Звичайно кращому, пане.

Абрам
Ви брешете.

Самсон
Виймайте мечі, якщо ви чоловіки! Грегорі, покажи-но їм свій знаменитий удар.
Б’ються.

Входить Бенволіо.

Бенволіо
Схаменіться, дурні. Мечі сховайте геть.
(Вибиває мечі в них з рук).
Не тямите, що чините ви з люті.

Входить Тібальт.

Тібальт
Що бачу я! Ти б’єшся серед цих негідних псів?
Ось смерть твоя, Бенволіо, поглянь!

Бенволіо
Я прагну тільки примирити їх, сховай свій меч,
Або допоможи у згоді їх розборонити.

Тибальт
Що, меч у руках, та мир на язиці?
Більше це слово я ненавиджу за пекло,
Як всіх Монтеккі, як тебе самого,
Тож бийся, боягузе! Захищайся!
Б’ються.

Входять прибічники обох родин і приєднуються до сутички; згодом з’являться городяни з палицями та алебардами.

Стражник
Сюди з киями й палицями! Бийте їх! Лупцюйте!
Смерть Капулетті! Смерть Монтеккі! Смерть обом родинам!

Входять Капулетті в халаті, за ним леді Капулетті.

Капулетті
Що тут за гамір? Де мій гострий меч?

Леді Капулетті
Костур тобі! Меча не доставало!

Капулетті
Меча, кажу, подати! Старий Монтеккі йде,
Підняв вже зброю, щоб із мене глузувати.

Входять Монтеккі і леді Монтеккі.

Монтеккі
Ти негідник, Капулетті! Підлий злодій!
(до дружини)
Пусти! Не смій мене тримати.

Леді Монтеккі
Не дам до ворога і кроку я ступити!

Входить князь з почтом.

Князь
Бунтівники! Порушники спокóю!
Ладні свої мечі в кривавих сварках забруднити!
Хіба не бачите! Не люди, радше звірі,
В нестримній люті полум’я гасити
Ви готові ціною крові з власних жил!
Тож вислухайте княжу мою волю,
Киньте мечі, час норов загнуздати,
Під страхом тортур вже досить крові проливати.
Вже три рази через сварливі глузування
Обидва ви, Монтеккі й Капулетті,
Спокій міста бентежите свавіллям.
Вже тричі сиві жителі Верони,
Знявши мантії, зі стін хапали зброю,
З’їдену іржею за час миру,
Її стискаючи старечою рукою,
Щоб вашу лють приборкати бурхливу.
Якщо знову потривожать місто чвари,
Ви заплатите життям за непокору,
Нехай натовп повертається додому,
Ви, Капулетті, слідуйте за мною.
А вас, Монтеккі, я чекаю по обіді,
У тому замку, де здавна суд чинили,
Щоб волю нашу непохитну зрозуміли,
Тепер наказую під страхом смерті – всі розходьтесь!

Всі виходять, крім Монтеккі, леді Монтеккі та Бенволіо.

Монтеккі
Хто ці безглузді чвари почав знову?
Скажіть, небоже, чи ви були при цьому?

Бенволіо
Я нашу челядь та слуг з дому ворогів
Вже застав, коли вони зчепились,
Ледь став я рознімати сварку їх,
Аж тут з мечем Тібальт шалений налетів,
Й зухвало став махати ним над головою,
Закликаючи мене стати до бою,
Люто повітря розсікав, мечем грозив,
Вітер у відповідь лише зневажливо свистів.
Доки бій тривав, і ми удари роздавали,
Зібрався натовп, люди на поклик прибували,
З ними з’явився князь і сварку припинив.

Леді Монтеккі
Хто бачив мого сина? Де ж Ромео мій?
Яка я щиро рада, що він не вліз у бій?

Бенволіо
До часу, коли сонце на світанку
Вікно зі сходу у золото вбирає,
Я вийшов прогулятись, розсіяти свій смуток,
Та сикоморів гай минаючи побачив,
Який розрісся біля мурів західних воріт,
Вашого сина, що в такий ранній час гуляє.
Його хотів я наздогнати, та ледь мене помітив
Він зник у хащі лісу, немов похмура тінь,
Мені самóму добре це почуття знайоме,
Коли сховатись прагнеш від всіх на самоті,
Коли думки у сумі, і зайвим став собі.
Тож я його залишив і рушив в місто далі,
Того не турбувати щоб, хто сам всіх уникає.

Монтеккі
Там на світанку йогó не вперше зустрічають,
Він росу прозору множить чистими сльозáми,
Над ним, як хмари, гіркі зітхання нависають,
Доки весело засяє сонце над лугами,
Й відкриє завісу Аврориного ложа.
Тоді мій син сумний від світла дня тікає,
В кутку своєму закритись поспішає,
Вдень завісою впускає морок ночі,
Я звідки він, дізнатись щиро хочу?
Бо той сум душевний виллється бідою,
Якщо не справитись з печаллю навісною.

Бенволіо
У чому ж річ, скажіть, мий милий дядьку?

Монтеккі
Не знаю, і не зміг довідатись від нього.

Бенволіо
Та ж розпитати принаймні намагались?

Монтеккі
Не тільки я, але й найкращі йогó друзі,
Та він свої думкú старанно зберігає,
Він сам собі порадник в почуттях,
Та чи хороший, напевне я не знаю.
Він потайливий, мовчазний в гіркій скорботі,
Нікóму серце своє не відкриває,
Як бутон, що не досяг свого цвітіння
Що йогó хробак зсередини з’їдає,
До того, як листя світло сонячне спіймає.
Якби дізнатись причину тій печалі,
То ми б і ліки від неї відшукали.

Входить Ромео.

Бенволіо
Ось він іде. Прошу Вас, відступіться.
Я все дізнаюсь, доберусь до таємниці.

Монтеккі
То добра справа, якби зміг ти розпитати,
Ходімо пані, не варто їм заважати.

Монтеккі і леді Монтеккі виходять.

Бенволіо
Доброго ранку, Ромео!

Ромео
Хіба ранок ще?

Бенволіо
Пробило дев’ять ударів на башті лише.

Ромео
Як довго тягнуться години туги й печалі!
Чи то не батько мій швидко так віддаляється?

Бенволіо
Так, він. Який же сум, Ромео, в нестерпний твій час обертає?

Ромео
Сум за тим, що розвіяло б тугу, та чогó немає.

Бенволіо
Ти про кохання говориш?

Ромео
Ні. Про йогó відсутність.

Бенволіо
То ти закохався?

Ромео
Без надії любов жорстока, ось в чóму сутність.

Бенволіо
На жаль, кохання лагідне, що погляд наш вражає,
Підступно серце часом розбиває!

Ромео
В цьóму й біда, кохання панує нерозсудливо над нами,
Веде нас сліпо невідомими шляхами,
Де будемо обідати? О, Боже! Що тут сталось!
Ні, не кажи, я чув, що відбувалось.
Страшнá ненáвисть, та жорстокіше кохання,
Від гніву кро до нього! Від ньóго подих один до зневажання!
Любов й ненáвисть джерело єдине мають,
Зі всьóго і з нічóго їхні сили виникають.
Гнітюча пустота і незвична легкість,
Хаос безформний, зібраний в гротескність!
Полум’я холодне і свинцевий пух,
Туман яскравий та безсилий дух,
Сон без сновидінь, як марення вночі,
Так і кохання безнадійне є тягарем мені,
Хоч і люблю я… Ти не смієшся, ні?

Бенволіо
Ні, скоріше плачу.

Ромео
Чомý, сердечний друже?

Бенволіо
Томý що в серці друга сум запанував.

Ромео

Цей сум зло краяв серце всім, хто як я кохав.
На душу, немов камінь, лягла мені печаль,
Та співчуття твоє примножує мій жаль,
Турбота, що являєш мені із участі, мій друже,
Роз’ятрює ще більше нестерпну цю недугу.
Любов – це дим, що виростає із зітхання,
В очах закоханих вогонь горить бажання,
В скорботі сльозáми ладні море затопити,
Розсудливе безумство, як любов інакше охрестити?
Воно отрута і бальзам, що кров здатні зцілити.
Тепер, прощай, мій друже.

Бенволіо
Не поспішай, дозволь піти з тобою,
Не чини, прошу, зневажливо зі мною.

Ромео
Я загубився, мене тепер немає,
Це не Ромео, Ромео десь зникає.

Бенволіо
Скажи мені крізь сум, кого ти так кохаєш?

Ромео
Невже з зітханнями слова мушу я змішати?

Бенволіо
Звичайно, ні. Та хто вона я повинен знати.

Ромео
Це все одно, що про останню волю хворого питати,
Так натякнувши не на жарт, що час прийшов вмирати,
Мій друже, кохаю жінку я.

Бенволіо
Так я й гадав, то ж не в брову, а в око влучив.

Ромео
Лихий стрілець, красуню я кохаю.

Бенволіо
Влучно цілить той, хто ціль принадну має.

Ромео
Ти схибив цьогó разу, не поцілив,
Бо не страшні їй Купідона стрíли,
В неї душа Діани й за щит цнотливість має,
Тож лук любовний її серце не вражає.
Вона байдужа до красномовних слів,
До погляду, і до кохання почуттів,
До золота, що спокушає і святих отців.
Вона прекрасна і наділена красою,
Та бідна тим, що унесе в могилу
Той світ краси незайманим з собою.

Бенволіо
Невже обітницю дала довіку дівувати?

Ромео
На жаль! І поспіх цей завдав великі втрати,
Від скупості чарівність краси її зів’яне,
І у гідному потомстві не розквітне, не постане.
Вона занадто мудра, мов свята із раю,
Тож я у вíдчаї надій на щастя не плекаю.
Поклялась вона нікóго не кохати,
Я ж мертвий, хоч живу, про сум свій розказати.

Бенволіо
Мене послухай: досить думати про неї.

Ромео

Як розучитись думати, порадь!

Бенволіо
Дай простір очам своїм і волю споглядати
На красунь інших вдосталь помилуйся.

Бенволіо

Найкращій засіб це її
За нею визнати ще більшу досконалість,
Так чорні маски, що чоло дамам цілували,
Здається, красенів обличчя приховали.
І той, хто втратив зір, довіку пам’ятає,
Безцінний дар, що сліпота ця відбирає.
Так і в рисах чарівних красунь
Я нагадування про єдину прочитаю,
Яку прекраснішою понад всіма вважаю.
Тож прощавай, я забуття не зміг навчитись.

Бенволіо
Я ще раз спробую, в боргу не хочу залишитись.

Всі уходять.

СЦЕНА 2
Вулиця.
Входять Капулетті, Паріс і слуга.

Капулетті
Зазнали обидва ми, я і Монтеккі покарання,
Здається, на схилі літ могли б ми жити в мирі.

Паріс
Так, ви обидва благородні старці,
Тож дивно, що вічно одне з одним на ножах,
Однак, яку відповідь мені від вас приймати?

Капулетті
Я повторю, що встиг вже вам сказати:
Юна дочкá моя не знає зовсім світу,
Ще й чотирнадцяте не промайнуло її літо,
Нехай два рóки ще квітне краса її благочестиво,
І нареченою тоді назву дочкý сміливо.

Паріс
За неї молодші йдуть до вівтаря.

Капулетті
Тому вони й марніють надто рано.
Мої надії всі могила поглинула зухвало,
Небо дочкý одну для мене зберегло.
Тож, скоріть серце дівчини, Парісе,
Ось все, що треба, щоб у згоді ми зійшлися.
Якщо обрати вона вас забажає,
Я вас заздалегідь благословляю.
Сьогодні в час вечірній у нас свято,
Гостéй на ньóго запрошено багато,
Ви найшановніший з почесного народу,
Ми будемо раді вашому приходу.
Сьогодні прикрасять мій дім зіркú нічні,
Що яскравіше зорь в небесній вишині.
Ви станете свідком веселої події,
Так навесні вода джерельна струменіє,
Ви опинитесь серед прекрасних дам в це свято,
Що квіти затьмарює їх красота багата.
Ви зрозумієте, яка із них сміливо
Уяву й серце ваше полонила,
Без права на подібну похвалу
Моя дочкá теж буде на балу.
Тепер ходімо.
(Дає слузі папір)
А ти, зухвалий друже мій,
Гостéй за списком обійди мерщій,
Скажи запрошеним, чиє ім’я у ньóму,
Що до могó сьогодні вхід відкритий дому.

Капулетті й Паріс виходять.

Слуга
“Обійди за списком! А хто знає, як той список зрозуміти? Що, як тут написано, що справа чоботаря – аршин, а кравця – колодка. Чи може, що рибу ловлять пензлями, а фарбують неводами. “Всіх обійди запрошених за списком!”. А як мені второпати, чиї імена у тому списку? Нехай за мéне вчені допоможуть. Ось і вони!

Входять Бенволіо й Ромео.

Бенволіо
Досить промов, мій друже. Вогонь вогнем долають,
Хворобу біль недýгу іншого лікує,
Обертання назад кружлянням зупиняють,
Щоб відганяти смуток, біді лиха існує.
Спробуй новý знайти собі скорботу,
І зникне отрута колишньої турботи.

Ромео
Для цього корисним може бути подорожник.

Бенволіо
Що? Для чого?

Ромео
Для поламаних кісток.

Бенволіо
Чи ти, не збожеволів, Ромео? Друже?

Ромео
Та ні, не збожеволів я, одначе,
Міцно зв’язаний, мов глузд здоровий втратив,
У власній в’язниці гину, змучений думкáми,
Що б’ють боляче і… Добрий день, юначе!

Слуга
Добрий день! Чи ви, пане, навчені читати?

Ромео
О, так! Приреченість моєї долі на нещастя.

Слуга
Цьомý, мабуть, ви й без книжóк навчились. Скажіть, благаю, чи можете ви те, що бачите тут, прочитати?

Ромео
Так, якщо літери та мову зможу розпізнати.

Слуга
Що ж бачу чесні ви! Веселого вам дня!

Ромео
Куди ти? Я пожартував! Дай прочитаю.
(Читає)
“Позвати пана Мартіно з дружиною й дочкáми;
графа Ансельмо та йогó прекрасних сестер;
пані-вдову Вітрувіо;
пана Плаченціо та йогó любих небог;
Меркуціо та йогó брата Валентина;
могó дядьку Капулетті, з дружиною й дочкáми;
чарівну мою небогу Розаліну і Лівія;
пана Валенціо та йогó кузена Тібальта;
Лючіо та милу Гелену”.
Чудовий вибір! Куди ж їх запросили?
(Повертає список)

Слуга
Он в той бік.

Ромео
Куди?

Слуга
На вечерю до моїх господ.

Ромео
В чий дім?

Слуга
Дім господ моїх.

Ромео
Про це я мав тебé спочатку запитати.

Слуга
Тепер я вам скажу й без запитання. Господар мій – шановний та багатий Капулетті. І якщо ви не з дому Монтеккі, на келих вина ласкаво прошу завітати. Веселого вам дня!
(Виходить).

Бенволіо
У Капулетті в домі на балу,
Поміж найкращих із красунь Верони,
Буде твоя кохана Розаліна. Ходімо й ми.
Ти порівняти зможеш їх красу,
Й твій лебідь стане схожим на ворону,
Коли подивишся на все зі сторони.

Ромео
Якщо зганьблю блюзнірством погляд свій,
Нехай сльóзи вогнем очі покарають,
Нехай за те зраду, мов єретики,
У полум’ї пекельному згоряють!
Невже я зовсім зір свій прогадав,
Щоб я на небі Сонця не впізнав?

Бенволіо
Але ж з цим Сонцем поряд інших не було,
Твій погляд вона лише собою отруїла,
Ти поклади красу кількох на терези,
І порівняй, чашу яка найбільше вниз схилила.
Може в перлині, що безцінною здається,
Жодної справжньої принади не знайдеться.

Ромео
Ходімо, та не інших роздивлятись,
Красою коханої я буду милуватись.

Виходять.

СЦЕНА 3
Кімната в домі Капулетті.
Входять синьйора Капулетті й мамка.

Леді Капулетті
Поклич дочкý до мéне. Де Джульєтта?

Мамка
Своєю цнотою клянусь, вже кликала її,
Моє ягняточко! Моя пташинко! Де ти?
Куди поділась? От невгамовна! Джульєтто!

Входить Джульєтта.

Джульєтта
Хто менé кликав?

Мамка
Ваша мати.

Джульєтта
Матінко, я тут. Як ваша ласка, чогó бажаєте? Що сталось?

Леді Капулетті
Річ у тóму… Няню, вийди, будь ласкава,
Ми мусимо поговорити сам на сам. Проте, чекай…
Зостанься, тобі розмову нашу слід теж почути,
Мою дочкý ти знаєш змалку, тож незайвою тобі і зараз бути.

Мамка
Святе небо, вік її я порахую до години.

Леді Капулетті
Це ж їй ще чотирнадцяти немає повних літ.

Мамка
Я чотирнадцять дам своїх зубів,
Дарма, що маю їх лише чотири,
Що чотирнадцяти немає ще Джульєтті,
Скільки до початку жнив ще залишúлось?

Леді Капулетті
Ледь більше тижнів двох.

Мамка
Два тижні, чи більше трохи, я напевно знаю,
Що на Петра їй чотирнадцять літ минає,
Вона й Сусанна, царство їй небесне, – однолітки,
Господь забрав Сусанну, дóбра була до мéне пам’ятаю.
Без сумнівів кажу, що в ніч перед жнивами,
Джульєтті виповниться чотирнадцять літ,
Оце вже так! Від землетрусу минуло одинадцять,
Та я вас запевняю, мов вчора це було,
В той день її я відлучила від грудей,
Нікóли не забуду ні дня тогó, ні року,
Я полином соски собі натерла,
І біля голуб’ятника на сонці грітись сіла,
Ви з паном в Мантуї були, оце вже пам’ять,
Як я й казала, жодну річ не пропустила.
Коли дитя полин покуштувало, –
Дурненьке, – й відчуло смак гіркий,
Розсердилось та почало вередувати,
Тут голуб’ятник загойдався та почав тріщати,
Я ж підскочила, та кинулась тікати.
Це одинадцять років тому сталось,
В той час на ніжки вона як раз вона зіп’ялась,
Та ні! Вона вже бігала й ходила в повну силу,
Бо за день до цього, впавши, чоло собі розбила.
Мій чоловік, – нехай на небі душа йогó спочине,
Був жартівник, – на руки враз підняв дитину,
Та каже: “От біда, ти впала на обличчя,
Порозумнішаєш, і будеш падати на спину.
Правду кажу, маленька? Так?” – він в неї питає,
І що ж ви думаєте, дитя утерло сльóзи й “Так” відповідає.
Ото сміху! Таке годі за все життя забути,
Хоч на землі цій сотню літ мені ще бути.
Він запитав: “Правду кажу, маленька? Так?”,
Стихло, дитя дурненьке й каже “Так”.

Леді Капулетті
Та годі вже! Замовкни, будь ласкава!

Мамка
Даруйте, пані… Та розбирає сміх лише згадаю,
Як втерла дитина сльози й “Так” відповідає,
І бачу – гуля величезна на чолі з’явилась
З яєчко голубине, а дитя в плач пустилось.
Гірко ридала так, а чоловік підхопив і промовляє:
“От біда, ти впала на обличчя,
Порозумнішаєш, і будеш падати на спину.
Так?”. – стихло дитя і “Так” відповіє.

Джульєтта
Замовкни і ти, прошу тебé я, няню.

Мамка
Та добре вже мовчу, Господь з тобою,
Миліше я не няньчила дітей,
Мені б діждатись лише твого весілля,
Я б найщасливіша була з усіх людей!

Леді Капулетті
Весілля! Так про ньóго й мова буде,
Для цьóго й прийшла. Скажи мені, Джульєтто
Як би ти поставилась до шлюбу?

Джульєтта
Про честь таку я мріяти не смію.

Мамка
Про честь таку! Тільки подумати!
Якби я, нянька, сама тебé не годувала,
Сказала б, що розум ти з молоком всмоктала.

Леді Капулетті
Тож час тобі подумати про шлюб,
У нас в Вероні є шляхетні дами,
Молодші за тéбе, а матеріями стали.
Я теж була матір’ю у твої літá,
А може й молодша. Та справа ось яка:
За тéбе шляхетний Парис посватався до нас.

Мамка
Панночко, який то молодик!
У світі красеня такого не знайти,
Немов картинка, вилита із воску.

Леді Капулетті
Рідкісна квітка у садах веронських.

Мамка
Так квітка. Справжня квітка. Так і є.

Леді Капулетті
Що скажеш, доню? Чи він тобі до сéрця?
Він буде ввечері у нас на святі радо,
В обличчі Паріса читай немов у книзі,
Пером краси розписані принади.
Риси йогó вивчай, як письмена,
Визнач, яка у кожній скрита глибинá,
Якщо залишиться незрозуміле в змісті тóму,
Шукай відповідь у погляді яснóму.
Кохання книга – безцінне благо має,
Їй палітурки лише не вистачає,
Як рибі потрібна глибинá, так само,
Прихованій красі потрібна рама,
В погляді книги безцінна слава сяє,
Оправа золота сутність її від очей ховає.
Ось і ти, з ним долю розділивши,
Від цьóго не станеш менше або гірше.

Мамка
Не стане менше, навпаки ще більше!
Повнішає від чоловіка жінка тільки.

Леді Капулетті
То як, прихильна ти йогó любов прийняти?

Джульєтта
Не знаю ще, чи буде кров мені погляд зігрівати,
Не довше дозволю споглядати я очáм,
Ніж це бажано і завгодно вам.

Входить слуга.

Слуга
Пані, гості прийшли, подана вечеря, вас кличуть, панночку зовуть, на кухні няньку проклинають, все шкереберть, все круговерть. Я мушу до гóстей бігти й вас прошу, з’явитись невідкладно на балу.

Леді Капулетті
Вже йдемо! Джульєтто, граф чекає.

Слуга виходить.

Мамка

Ходімо! Так! Нехай добрі дні солодкі ночі зустрічають.

Виходять.

СЦЕНА 4
Вулиця.
Входять Ромео, Меркуціо і Бенволіо з п’ятьма чи шістьма іншими Масками, слуги зі смолоскипами.

Ромео
Чи на знак вибачення проголосимо промову,
Чи може ввійдемо без виправдань до дому?

Бенволіо
Ні, пишномовність нині вже не в моді,
Ми зможемо без Купідона обійтись
Із шерстяною пов’язкою на лобі,
З татарським луком, що був гнучким колись,
Тепер він виглядом своїм безглуздим й недолугим
Для дам страшніше воронячих опудал.
Ні, нам не треба промов і виступів при вході,
Їх за суфлером промовляють. Отже, годі!
Нехай вони скільки завгодно нас повчають,
Доки наші кроки в танці підлогу виміряють,
Як натанцюємось, тоді й підéмо.

Ромео
Дай смолоскип! Я не збираюсь танцювати,
Сумом моя охоплена душа. Я світло краще понесу,
Щоб цю печаль душевну розігнати.

Меркуціо
Є ні, Ромео, ти теж повинен танцювати.

Ромео
О, ні! Даруй! Ви взуті в легкí бальні черевики,
В мéне ж печаль свинцева на душí,
Здається важкість її тягне до землí,
Не можу й ворухнутись.

Меркуціо
Ти ж закохався! Тож позич у Купідона крúла,
Змахни рішуче ними і лети.

Ромео

Менé поцілив тяжко він стрілою,
Не зможу злетіти на крúлах я легкúх,
Не оминути мені безодню глибокої печалі,
Я падаю під тягарем любові вниз.

Меркуціо
Упавши, дивись, любов не придуши,
Ти надто важкий для ніжного створіння.

Ромео
Для ніжного? Любов – жорстока й зла,
Колеться, опутує серце мов тернини коріння.

Меркуціо
А якщо так, будь з нею теж жорстоким,
Коли її, якщо вона колючки випускає,
Тільки зневага злу любов долає.
Та, досить, час вже маску надівати.
Маску – на маску! Бо бáйдуже мені
Що буду бридким й потворним виглядати,
Нехай за мéне червоніє маска на лиці.

Бенволіо
Постукайте у двері, зáйдемо й одразу
Пустимось у танці.

Ромео
Дай смолоскип мені. Нехай жартівники
Танцюють й топчуть каблуками килими,
Я ж краще приказку дідíвську пригадаю,
Буду нести вам світло й споглядати,
Хоч гра свічок не варта, а сам я пропадаю…

Меркуціо
Та годі! Знов завів свої зітхання,
Якщо сам не виберешся з бруду,
Вибач, кохання.., ми допоможемо
Ми тебé витягнемо із багна, з тої трясини,
В якій загруз по вуха. Тож, ходімо!
Досить марно вдень палити світло.

Ромео
О, ні!

Меркуціо
Кажу, що свій вогонь ми марно витрачаєм,
Вдень і без смолоскипів світла вистачає,
Більше глузду в справедливих цих словах,
Ніж в нерозумних п’ятьох наших головáх.

Ромео
На маскарад ми маємо піти.
Та з нашої це не розумно сторони!

Меркуціо
Чомý, скажи на милість, друже мій, мені?

Ромео
Я бачив сон недобрий уночі.

Меркуціо
Я теж! Ночами й мені буває сняться сни.

Ромео
І що ж ти бачив?

Меркуціо
Що всі сновидці брешуть, а сни – зрадливі!

Ромео
Доки блукаєш в їх тенетах, вони правдиві й щирі.

Меркуціо
Це з тобою королева Маб пожартувала,
Вона у фей за повитуху, маленька й жвава,
Хоч не більше за агатовий камінчик,
У персні старійшини. Цугом їздить
На найдрібніших порошинках уночі,
Вздовж наших носів, доки ми маримо у сні.
В її кареті – з крил коника висока стеля,
В колесах – шпиці із павучих лапок,
З тонкóї павутини – ремнí повіддя,
Хомут – із місячного сяйва і росú.
На кістку цвіркуна батіг накручен,
За кучера – у сірому маленькому каптані –
Комаха зростом з черв’ячка, що повзає
У дівчини ледачої по пальцях
Її карета – лісний горіх порожній,
Яку виточили білка й древній жук,
Здавна вони для фей майструють колісниці.
Її карета крізь сон закоханих несе,
Марять про любовні втіхи ті лише,
Вона мчить крізь сни вельмож, що бачать Двір,
І мріють про багатство, розкіш їх царів,
По пальцям суддів мчить, що бачать хабарі,
Вустам жінóк, що на цілунки чекають запальнí.
Та часом ті губи вона висипом усіє,
За те що панянки надто ласі до цукерок,
Що справжню солодкість їхніх губ розвіє,
Вона промчить під носом у вельможі,
Й він переможної тяжби відчує подих,
Вночі щетинкою під носом полоскоче
В священика, і той побачить сон
Про пишність й багатство бідного приходу,
Промайне чáсом у вояка по шиї,
І будуть снитись йому битви з ворогáми,
Напад і зáсідки, мечі й клинки іспанські,
Бочки з вином завглибшки футів п’ять,
І раптом барабанний дріб у вухо,
Від жаху прокинеться, хреститься,
Тремтить, і знов після молитви засинає.
Це королева Маб так потішається над нами.
Вона вночі коням гриви у стайнях заплітає,
Чи навпаки волосся збиває в ковтуни,
Їх до лиха небезпечно розплестú.
Вона – відьмачка, дівчат притискує у сні,
Сплять на спинí, вона ж в цей час привчає,
Їх витримувати вагу чоловіків
Коли ці дівчата стануть вже жінкáми.
Ох, ця королева Маб, скажу між нами…

Ромео
Мовчи, Меркуціо, мовчи! Ти – пустослів!

Меркуціо
Так! Мова йде про сутність наших снів.
Вони діти ледачого розуму й фантазій,
Плоди породжені химерністю думóк,
Невагомі як пелена туману чи повітря,
За вітер мінливіші, який незримо мчить
Ближче до холоду північної землí, до снíгу,
Або до півдня повертає від неласки й гніву,
Де роса на квітах в світлі дня блищить.

Бенволіо
Саме цей вітер зі шляхý нас збиває,
Розпочалось вже свято. Ми спізнились.

Ромео
Чи навпаки, прийшли занадто рано.
В моїй душí передчуття тривожні оселились.
Мені зіркú скору загибель провіщають,
Немов ця ніч менé до Смерті наближає,
Доля почне сьогодні свою ходý жорстоку,
Й обірве моє життя нікчемне раніше сроку,
Хоч б’ється серце ще і кров теплíє в жилах.
Той, хто спрямовує мій човен, здіймає хай вітрила!
Панове, час! Ходімо!

Бенволіо
Бий в барабани!

Виходять.

СЦЕНА 5
Зал в домі Капулетті.
Входять слуги з серветками.

1-й слуга
Де Горшак? Чомý він не допомагає прибирати?
До блиску треба посуд весь повичищати.

2-й слуга
Погане то діло, коли вся робота лежить на руках одного чи двох, та й руки ті немиті.

1-й слуга

Геть ці табуретки! Ну-бо, шафу з посудом до стінú відсуньте. За сріблом, глядіть мені, пильнуйте. Гей, ти, приховай для мéне шматочок марципану, і якщо любиш менé, скажи внизу біля воріт, щоб Сусанну Дробарку й Неллі пропустили! Та ворушіться вже, Ентоні, Горшак!

2-й слуга
Все буде зроблено, так-так!

1-й слуга
Тебé в великій залі кличуть, гукають, вимагають, не знаю, як інакше ще сказати.

3-й слуга
Та не можемо ми бути тут і там одразу. Веселіше, хлопці! Жвавіше! Як-то кажуть, довше поживеш – більше наживеш!

Виходять.
Входять Капулетті, леді Капулетті, Джульєтта, Тібальт з іншими членами родини, гостями та Масками.

Капулетті
Ласкаво вітаю вас на святі милі дами,
Хто не має мозолíв, танцюйте з нами!
Ха-ха, що скажете тепер мої красуні?
Хто відмовиться від танців? Тож прошý я!
Як хтось із вас почне капризувати,
Я присягну, що мозолí на ніжках.
Що скажете, чи добре вас спіймали?
Вітаю щиро й ласкаво вас мої панове!
Був час, колись і я ходив у масці,
І шепотів у ніжне вушко дами
Приємні зізнання.
Та все минуло, все минуло!
Ласкаво прошу вас на свято, мої любі!
Грайте, музиканти, грайте! Всі до справи,
Панове – в коло! Танцюйте милі дами!
Грає музика, гості танцюють.
Гей, більше світла, хлопці! Геть столи!
В каміні загасіть вогонь, й без нього жар,
Здається ровага всіх навколо захопила!
Сядь, добрий мій кузене, відпочинь,
Для вас і мéне танців дні минули,
Скільки часý спливло,
Як ми в останнє маски одягнули?

Старий Капулетті
Мабуть, вже років тридять промайнули.

Капулетті
Та ні! Не так давно, не так давно!
Було це на весіллі у Люченцо.
Здається на Трійцю. В масках плясали ми.
Минуло ніяк не більше двадцяти п’яти.

Старий Капулетті
Та ні! Минуло більше з того дня!
Йогó син повні тридцять рóків має.

Капулетті
Та де там! Що ви кажете! Я ж знаю,
Два рóки тому він вийшов з-під опіки.

Ромео (до слуги)
Хто та панянка, прекрасна й чарівнá,
Що подає тендітну руку кавалеру?

Слуга
Не знаю, пане.

Ромео
Затьмарила світло смолоскипів її врода!
Вона – яскравий діамант, що ніч осяє,
У вусі мавра скарб дорогоцінний,
Безмежно чиста неземна її краса,
Надто прекрасна для світу вíдчаю і зла.
Танцюють їнші поряд з нею дами,
Та вона одна голубка між галкáми.
Коли закінчиться танóк, ступлю до неї,
І, взявши її за руку, найщасливішим стану.
Чи я кохав колись? Чи серце омануло?
Зрікайтеся себе, брехливі очі,
Ви вроди не знали до цієї ночі.

Тібальт
Мені здалось, що я почув Монтеккі,
Мою рапіру, хлопче! Як цей раб
Наважився прокрастись в дім у масці,
Щоб з нашого свята насміхатись й глузувати,
Я честю роду клянусь, що сили хватить,
Він за зневагу життям мені заплатить.

Капулетті
Мій любий нéбоже, чогó ти так лютуєш?

Тібальт
Тут Монтеккі! Наш із вами ворог!
Цей негідник непомітно зміг пробратись,
Щоб над святом нашим насміхатись!

Капулетті
Тут Ромео?

Тібальт
Так, Ромео! Цей негідник тут!

Капулетті
Заспокойся, друже. Не чіпай йогó!
Він поводиться чемно і шляхетно,
Сказати щиро, Верона вся шанує
Йогó за гідність і розсудливість у вчинках.
За всі скарбú вселенські я не дам
Йогó в моєму домі зневажати,
Залиш йогó, уваги не звертай, –
Ось мій тобі наказ, якщо менé шануєш,
Розвеселись, досить хмурити чоло,
На святі похмурим бути недоречно.

Тібальт
Доречно, бо в гостях у нас негідник,
Йогó присутності я не стерплю.

Капулетті
Стерпиш! Я примушу!
Ти чув менé, хлопчисько?
Стерпиш! Я сказав!
Хто тут господар? Я чи ти? Іди!
Не стерпить він! Того й гляди,
Він моїх гóстей ворожнечею збентежить!
Надумав козиритись! Тільки гляньте!

Тібальт
Та ж, дядьку, це ганьба.

Капулетті
Сказав вгамуйся!
Зухвалий хлопчисько! Ти диви ганьба!?
Дивись, щоб потім не пожалкувати,
Він поради мені наважився давати!
Так, зрозуміло! Оце так дітки!
Невігласе, іди, не галасуй!..
Гей, світла, світла…!
Добрóм не хочеш, силою навчу!
Давайте веселіше розважайтесь, друзі.

Тібальт
Піти покірністю здолавши злість!
Я весь тремчу від люті. Та скорюсь, хоч ваш
Незваний гість, якого не можна і потрубувати,
Ще вам багато крові зуміє попсувати.

(Виходить).

Ромео (до Джульєтти)
Якщо торкнувся недостойною рукою
І цей святий алтар ганьбою осквернив,
Нехай мої уста, два пілігрими, щиро
Цілунком ніжним змиють той мій гріх.

Джульєтта
О, Пілігриме! Гріха в цьóму немає,
Нам привітання таке звичай дозволяє,
Торкатись рук з молитвою своїх,
Бо потиск рук, то поцілунок їх.

Ромео
Однак, крім рук, дано вуста ще їм.

Джульєтта
Для щирої молитви…, для молитви, Пілігрим.

Ромео
О, то дозволь мені, святá,
Щоб так як руки чинили і вуста.
Молились, благали й сподівались.

Джульєтта
Нас безупинно слухають святí!

Ромео
Стій, дай відповідь на молитвú мої.
(Цілує її)
Твої уста очистили мій гріх.

Джульєтта
Мої вуста взяли йогó з твоїх.

Ромео
З моїх? Тож швидше поверни мені мій гріх.
(Цілує її)

Джульєтта
Цілуєш, наче з книги.

Мамка
Вас кличе на два слова ваша мати, пані.

Ромео
Хто в неї мати?

Мамка
Що, юначе?
Її мати господиня в цьому домі,
Така добра, мудра й чесна.
Я виплекала донечку її,
З нею щойно розмовляли ви,
Скажу вам щиро:
Той, хто ожениться на ній,
Отримає багацький куш собі.

Ромео
Що!? Капулетті! У пастку втрапив я,
У ворога в руках моє життя.

Бенволіо
Ходімо! Бачу, розвага видалась на славу.

Ромео
Боюсь, на цей раз закінчилась забава.

Капулетті
О, ні, панове! Не йдіть! Ще рано!
Ось слуги підоспіли з частуванням,
Таки йдете? Що ж дякуємо вам!
Панове благородні, прощавайте.
Гей, посвітіть їм! На добранім вам!
І я у ліжко. Дідько! І справді пізній час!
Втомився я…

Виходять усі, крім Джульєтти і мамки.

Джульєтта
Няню, поглянь й скажи,
Хто той гість біля дверей в кутку?

Мамка
Старого Тіберіо син і спадкоємець.

Джульєтта
А той, що якраз замешкав на порозі?

Мамка
А цей, здається, молодий Петруччо.

Джульєтта
А той, який за ним якраз ступає,
Що танцювати не схотів?

Мамка
Я не знаю.

Джульєтта
Піди дізнайся, хто він. Як має він дружину,
Не в шлюбну постіль ляжу – у могилу.

Мамка
Його Ромео звуть. Він – Монтеккі
Син ворога заклятого для нас.

Джульєтта
З ненáвисті зросло моє кохання,
Не знаючи, йогó на гріх зустріла,
Та пізно дізналась, що себе згубила.
Ця любов мені отрута, бо я знаю,
Що ворога заклятого кохаю.

Мамка
Що це таке!? Про що це кажеш ти?

Джульєтта
Про віршí,
Менé навчив їх в танці кавалер.

За сценою гукають: “Джульєтто!”.

Мамка
Ми зараз! Ну, ходім, ходім!
Вже гості всі залúшили наш дім.

Виходять.

ДІЯ ДРУГА
ПРОЛОГ
Входить хор.

Хор
Минула пристрасть лежить на смертному одрі,
Натомість нове кохання запалало,
Красуня, що була дорожче всіх Ромео,
Поряд з Джульєттою блідою тінню стала.
Ромео любить і взаємне це кохання,
Та їхні погляди непримиренність розділяє,
Давня заклята ворожнеча їх сімей,
Що безоднею між ними пролягає.
Як ворог Капулетті, він в дім ввійти не сміє,
Щоб клятви й обíцянки в коханні проказати,
Вона на має жодної надії,
На те, що Монтеккі стануть радо зустрічати.
Та сили й часу їм вдосталь дасть кохання,
Й солодкі обійми зменшать їх страждання.
(Виходить).

СЦЕНА 1
Верона. – Фруктовий сад Капулетті.
Входить Ромео.

Ромео
Куди ж піду я, коли серце тут?
Обертайся повз планети, бідний супутник.
(Перелазить через мур і зникає за ним)

Входить Бенволіо з Меркуціо.

Ромео
Чекай, кузене! Гей, Ромео!

Меркуціо
Ромео розумний,
Можу поклястись, він давно вже дома
Спить та бачить сни.

Бенволіо
Та ні ж бо, він побіг туди,
І перескочив через мур у сад,
Поклич його, Меркуціо, ще раз.

Меркуціо
Ні, краще прикличу я його закляттям. Ромео!
Наш чудасій, що збожеволів від кохання!
З’явись переді мною, як вітру звук чи хмара,
Скажи хоч слово, й з мене досить буде!
Скрикни “Ах”, зримуй “любов” і “кров”,
Чи до Венери щире мов словечко,
Розваж її синка сліпого Купідона,
Який поцілив влучно так стрілою, що
Король Кофетуа в жебрачку закохався.
Не чує, не зітхне, не ворухнеться,
Вмер бідолаха, та збуджу його закляттям!
Я заклинаю Розаліни ясними очима,
Її чолом й вологими устами,
Іі ніжками і трепетним стегном,
Іншим принадним та хвилюючим добром,
Прокинься і з’явись негайно перед нами.

Бенволіо
Він розсердиться, як тебé почує.

Меркуціо
Не думаю. Розсердився б якщо
Я до йогó коханої приклúкав
Іншого духа і залишив їх удвох,
Оце було б образою для ньóго.
Моє закляття чесне і невинне,
Адже я дух Ромео заклинаю
Лише ім’ям коханої з’явитись,
Він має оцінити, не сердúтись.

Бенволіо
Ходімо! Він заховався між дерев,
Щоб зникнути у темряві густій,
Його любов сліпа, і прагне ночі.

Меркуціо
Якби любов була сліпа, не влучила б у ціль.
Зараз сидить під деревом Ромео
Й мріє, щоб неначе стиглий плід,
Йомý кохана прямо в руки впала.
Я ж бажаю, щоб той тріснув плід,
Бо вона… От дурень!
Прощай, Ромео! На добраніч!
Я спати в теплу постіль, в дім,
Похідне ліжко надто вже холодне,
Бенволіо, ходім!

Бенволіо
Ходім! Марно шукати того, хто не бажає,
Щоб його знайшли.
(Виходять)

СЦЕНА 2
Сад Капулетті.
Входить Ромео.

Ромео
Зі шрамів сміється той, хто ран не мав.
Вгорі, біля вікна з’являється Джульєтта.
Тихо! Там світло промайнуло у вікні?
То схід, Джульєтта – саме сонце.
Зійди ж, прекрасне сонце, й своїм сяйвом
Блідість заздрісного Місяцю убий!
Він і так від злості занедужав,
Що ти йогó служниця,
Затьмарила своєю красотою,
То ж не служи, Місяцю блідому!
Весталчин одяг бляклий, жалюгідний
Лише безумні носять, скинь його,
Моє життя! Моя кохана! Моя радість!
Стоїть, саме не знає, яка врода,
Вона говорить? Ні, не чутно слів,
Пусте! Мова очей існує! Я відповім…
Зухвалець! До інших її погляд промовляє.
В небі дві найяскравіші зíрки
Мають нагальні справи, тож благають
Її очам в пітьмі посяяти за них,
Доки повернуться вони в небесні сфери.
О, коли б і справді її очі
Перемістились на небесний звід!
Їх сяйво затьмарило б зіркú вночі,
І променисте світло вдень,
Так що пташки б співати почали,
Прийнявши ніч за сонця схід.
Стоїть одна, схилилась край віконця,
Притиснула долоню до щокú,
О, якби мені за рукавичку бути,
Щоб доторкнутись до щокú її.

Джульєтта
Лихо мені!

Ромео
Щось промовила.
Мій Світлий Ангеле, скажи ще слово!
Ти затьмарюєш красотою ніч,
І над моєю сяєш головою,
Наче небесний легкокрилий вісник,
Що ширяє серед лінивих хмар,
На недосяжній небесній висоті,
Перед очима вражених людей,
Які вдивляються захоплено з землí.

Джульєтта
Ромео! О, навіщо ти Ромео!
Зречися батька, відкинь своє ім’я,
А якщо ні, то поклянись в коханні,
Щоб більше не звалась Капулетті я.

Ромео
(Вбік)
Послухати далі, чи відповісти?

Джульєтта
Лише твоє ім’я – мій заклятий ворог,
Та ти – це ти, а зовсім не Монтеккі,
Що є Монтеккі? Хіба так зовуть
Обличчя й плечі, ноги, руки, груди,
Або якусь іншу частину тіла?
О, вибери собі нове ім’я!
Що в імені? Як не назви троянду
Її солодкий аромат не зникне,
Як не назви Ромео – він Ромео,
Вся досконалість зібралася у ньому,
Хоч був би він і зовсім безіменним,
Забудь, Ромео, відкинь своє ім’я,
Воно ж не є тобою, звись інакше
І взамін усю менé візьми!

Ромео
Ловлю на слові.
Назви мене своїм коханим,
І я вдруге для тебе охрещусь,
Щоб більше ніколи не зватися Ромео.

Джульєтта
Хто ти, що притаївшись під покровом ночі,
В мої проник найпотаємніші думкú?

Ромео
Яким ім’ям себе назвати я не знаю,
Свята моя, я зневажаю його сам,
Бо воно – твій ворог. Будь на папері,
Я б на шматки його безжально розірвав.

Джульєтта
Мій слух ще не спіймав і сотні слів
Із уст твоїх, а я впізнала голос.
Ти не Ромео? Не Монтеккі ти?

Ромео
О, ні, свята, ні те, ні інше,
Якщо тобі ці ненавúсні імена.

Джульєтта
Як ти сюди ввійшов, скажи, й навіщо?
Як перелізти зміг через той мур?
Його стіна здається неприступна.
Згадай хто ти; смерть тебе чекає,
Якщо хтось з ріднí помітить тебе тут.

Ромео
Мене перенесла сюди любов,
Її не можуть зупинити навіть мури,
Кохання здатне подолати все,
Тому твоїй ріднí не втримати мене.

Джульєтта
Вони уб’ють тебе, якщо побачать.

Ромео
Твій погляд гостріше двадцяти мечів,
Та поглянь лише із ніжністю на мéне,
І мені їхня ненáвисть не страшна.

Джульєтта
Ні, нізащо в світі я не хочу,
Щоб тут вони побачили тебé.

Ромео
Менé плащем своїм сховає ніч.
Та як менé не любиш, нехай знайдуть,
Я краще смерть прийму від їх ударів,
Ніж довгий вік без ніжності твоєї.

Джульєтта
Хто показав тобі сюди дорогу?

Ромео
Моя любов вказала шлях! Й дала пораду,
Я ж за це позичив очі їй. Я не моряк,
Та хоч була б ти на краю землí чи так далеко,
Де невідомий берег хвилі океану омивають,
Я не чекаючи і миті, без вагання
Відправився б здобути такий скарб.

Джульєтта
Моє обличчя ховає морок ночі,
Та на ньому рум’янець сорому пала,
За те що ти вночі менé підслухав.
Хотіла б я пристойність повернути,
Від своїх відмовитися слів,
Та марно… Годі прикидатись.
Менé ти любиш? Знаю, скажеш “так”,
З мéне досить буде твого слова,
Та не клянись! Не поспішай!
Порушиш клятву. Навіть Юпітер
З любовних клятв сміється. О, Ромео!
Скажи щиро, якщо менé кохаєш.
Чи тобі я легковажною здаюсь?
Тоді я виправлю цю думку, скажу “Ні”,
Тобі відмовлю у своїй руці,
Чого б я не вчинила добровільно.
Так, Монтеккі, мабуть я нерозважна,
І від кохання легковажною здаюсь,
Та повір, що я щиріше буду
За тих, хто хитро скромність удають.
Мушу зізнатись, що і я б могла вдавати,
Якби ти не підслухав так зненацька
Сповідь в коханні. Тож, пробач мені
За мою палкість й, благаю, не сприймай
Щирі слова мої за легковажність,
Мою любов відкрила темна ніч.

Ромео
Благословенним Місяцем клянуся,
Що сріблом дерев верхівки прикрашає…

Джульєтта
О, не клянися Місяцем зрадливим,
Він надто часто вигляд свій міняє,
Така любовна клятва – шлях до зради.

Ромео
Так чим поклястись?

Джульєтта
Не клянись нічим.
Або як хочеш, то клянись собою, —
Сéрця володарем і ідолом моїм,
І я повірю в кожне з твоїх слів.

Ромео
Якби це серце…

Джульєтта
Ні, не клянись! Хоч милий ти мені,
Та страх бере, як змовились ми швидко,
Поспішно, нерозважно, як в гарячці,
Так блискавка змигнé і непомітно
Зникне, лише сказати встигнеш “Грім!”.
Добраніч! Нехай теплий подих лíта
Зáв’язь кохання оберне в квітку чарівнý,
Коли ще раз зустрінемось з тобою.
Добраніч! Добрих снів! Нехай вони
Наповнять світлим миром твої мрії,
Як моє серце сповнюють надії.

Ромео
Невже покинеш так менé без нагороди?

Джульєтта
Якої ж нагороди хочеш ти?

Ромео
Щоб ти мені в коханні поклалася.

Джульєтта
Я поклялась раніш за це прохання,
Й тепер хотіла б клятву ту забрати.

Ромео
Забрати клятву? О, навіщо, люба?

Джульєтта
Щоб щедро знов тобі її віддати.
Та я бажаю те, чого не маю,
Щедрість моя як мóря глибина,
Як море кохання відкрите і безкрає,
Чим більше я їх віддаю тобі,
Тим наче хвилі сила їх зростає,
Здається, їм немає меж.

Мамка кличе за сценою.

Мене вже кличуть. Прощавай, мій любий.
Няню, йду! Іду! Не зрадь менé,
Коханий мій Монтеккі,
Хвилинку почекай, я повернусь.
(Виходить)

Ромео
О, ніч свята! Благословенна ніч!
Невже то сон? Таке незмірне щастя,
Що я боюсь, то мрій моїх омана…

Знову з’являється Джульєтта.

Джульєтта
Два слова ще, Ромео, й на добраніч!
Якщо твоя любов до мéне щира,
І ти бажаєш зі мною взяти шлюб,
То завтра сповісти менé про це,
За відповіддю я когось пришлю,
Дізнатись де й коли вінчання,
До твоїх ніг я покладу своє життя,
І за володарем піду хоч на край світу.

Мамка
(за сценою)
Голубонько!

Джульєтта
Я йду! Та якщо нещирий ти зі мною,
То я благаю…

Мамка
(за сценою)
Голубонько!

Джульєтта
Вже йду.
… Залиш менé і більше не приходь,
Зостанусь я на самоті з журбою…
За відповіддю завтра я пришлю.

Ромео
Душі спасінням…

Джульєтта
Сто тисяч раз добраніч! Добрих снів!

(Виходить)

Ромео
В сто тисяч раз твій погляд яскравіше за темну ніч!
Як той невіглас, що від книжок втікає,
Так сліпо любов любов шукає,
І як науку гидко їм вивчати,
Так тяжко любов з любов’ю розлучати.

На балконі знову з’являється Джульєтта.

Джульєтта
Ромео, стій? Якби лишень мені
Голосом сокола мого назад вернути!
Та я в неволі, де мій скрик слабкий,
А то б відлунням потрясла каміння,
Й повітря голос захрипнув більш ніж мій,
В ніч вимовляючи ім’я його невпинно:
“Ромео, де ти!? Де ти, мій Ромео!?”

Ромео
То кличе знов менé моя душа.
Сріблястим дзвоном голосú сердець
Лунають в тиші мовчазної ночі,
Як музика прекрасна й неземна!

Джульєтта
Ромео!

Ромео
Люба!

Джульєтта
О котрій завтра за відповіддю
Відправити до тéбе посланця?

Ромео
В дев’ять.

Джульєтта
Я не спізнюсь.
Мов двадцять літ чекати ту годину!
Забула я, чого тебé вернула.

Ромео
Дозволь залúшусь, доки ти згадаєш.

Джульєтта
Згадаю… і забуду знов, щоб ти зостався,
Лиш буду думати як я тебе люблю.

Ромео
Зостанусь я, щоб ти про все забула,
Як я про те, що десь там інший дім.

Джульєтта
Світає. Хотіла б я, щоб ти пішов,
Але не далі, ніж той птах літає,
Що наче в’язень у залізній клітці:
То йому дають злетіти на всі крúла,
То тягнуть донизу на шовкóвій нитці,
Немов ревнуючи його до неба й волі,
Ось так і ми не владні над собою.

Ромео
Хотів би птахом бути я твоїм!

Джульєтта
Мій любий, і я теж цього хотіла б.
Та ніжністю б замучила тебé. Прощай! Прощай!
Скільки солодкої печалі в розставанні,
Ще вічність “Добраніч” бажала б на прощання,
Хоч і світає.

(Виходить)

Ромео
Тебé хай сон і спокій огортають!
Мені б для тéбе тим сном спокійним бути,
Щоб ти у мріях могла про все забути!
Тепер до келії отця святого –
Поради запитатися у нього.

(Виходить)

© ИЦ «Эврика!»

Заказать дипломную работу можно с любой точки Украины. Для этого заполните форму заказа или напишите на почту: evrikadiplom@gmail.com